Віч-на-віч. Олег Бенько: «У нас була зіркова команда»

Стрийський футбол виплекав більше десятка відомих майстрів шкіряного м’яча. Це: Володимир Горохов’янко, Володимир Данилюк, Юрій Дубровний, Михайло Даниляк, Анатолій Тиханович, Зеновій Кизима, Костянтин Антоненко, Анатолій Петрик, Степан Матвіїв, Ігор Мачоган, Володимир Мазяр, Євген Москвін, Тарас Петрівський, Роман Піцур, Сергій Сибіряков та інші. Однак ніхто з них не досяг такого визнання на європейській футбольній арені, як Олег Бенько, який у 16 років став бронзовим призером чемпіонату Європи серед юнаків (U-16)  та у 19 років –  чемпіоном Європи серед юніорів.

Візитна картка: Бенько Олег Іванович. Народився 21 жовтня 1969 року у м. Ленінграді (Росія). Вихованець Стрийської ДЮСШ (перший тренер – Олексій Петрович Кухар). Амплуа – захисник. Закінчив Львівський спортінтернат (тренери – Володимир Олександрович Данилюк і Юрій Петрович Завгородній) та Волинський педагогічний інститут (спеціальність – вчитель фізичного виховання). Майстер спорту СРСР (звання присвоєно у 1988 році). Виступав у командах:

1976-1982 рр. – ДЮСШ (Стрий),

1983-1985 рр. – ФК «Спортінтернат» (Львів),

1985-1986 рр. – ФК «Закарпаття» (Ужгород),

1986-1987 рр. – ФК «Торпедо» (Луцьк),

1988-1989 рр. – ФК «СКА-Карпати» (Львів),

1990-1991 рр. – ФК «Дніпро» (Дніпропетровськ),

1992-1993 рр. – ФК «Карпати» (Львів),

1993-1994 рр. – ФК «»Волинь» (Луцьк),

1995-1996 рр. – ФК «Буковина» (Чернівці),

1997 р. – ФК «Металург» (Запоріжжя),

1998 рр. – ФК «Полісся» (Житомир),

1999-2003 рр. – ФК «Газовидобувник-Скала» (Стрий, гравець та головний тренер).

Чемпіон Європи 1988 року серед юніорів. Бронзовий призер чемпіонату Європи 1986 року серед юнацьких команд. Чвертьфіналіст чемпіонату світу 1989 року серед молодіжних команд. Переможець міжнародного юнацького турніру «Меморіал Гранаткіна» 1987, 1988 рр. Віце-чемпіон України 1996 року серед команд I ліги. Чемпіон СРСР та України 1984 року серед спортінтернатів. Виступав за юнацьку та молодіжну збірні СРСР і України а також за олімпійську збірну СРСР. З 1987 по 1989 рр. – проходив військову службу у лавах Збройних Сил СРСР.

Трудову кар’єру розпочав у 2000 році на посаді директора ВКФК «Газовидобувник» (Стрий). На цій посаді пропрацював до 2003 року.

2003-2005 рр. – заступник директора Стрийського КП «Ринок».

2005-2006 рр. – директор Стрийського КП «Ринок»,

2006-2011 рр. – заступник директора ПП «Тандем (Стрий).

З 2011 року – приватний підприємець.

На даний час проживає у м. Львові.

– Олег, Ти – народився у російському місті Ленінграді, однак свої перші кроки у футболі зробив у Стрию. Як це зрозуміти?

– Мої батьки родом з мальовничого галицького міста Стрия. У сім’ї моєї мами, крім неї було ще п’ять братів та дві сестри. Один із її братів – Микола проходив військову службу в м. Ленінграді. Мої батьки поїхали до нього на присягу і саме у цей час я народився. Мама з татом дуже хотіли, щоб у свідоцтві про народження було написано Стрий, однак вказали – Ленінград.

– Ти – вихованець Стрийської ДЮСШ. Хто був Твоїм першим тренером?

– У віці сім років я записався у місцеву дитячо-юнацьку спортивну школу, де проводив набір тренер Олексій Петрович Кухар. Ми брали участь у турнірах «Шкіряний м’яч» і першість області, де були переможцями та призерами цих змагань. Після шостого класу я поступив у Львівський спортивний інтернат.

– Хто були Твоїми наставниками і з ким навчався у Львівському спортінтернаті?

– У спортінтернаті азам футболу мене навчили тренери, найкращий бомбардир в історії ФК «Карпати» Львів, володар Кубка СРСР 1969 року, майстер спорту СРСР, вихованець стрийського футболу Володимир Олександрович Данилюк та Юрій Петрович Завгородній. Разом зі мною у спортінтернаті навчалися: Орест Шмігельський, Михайло Кенійз, Олег Береський, Ярослав Лема, Руслан Стрельба, Іван Шанта. У 1984 році ми стали чемпіонами СРСР та України серед спортінтернатів. Тоді за нас також виступав Олег Лужний.

– Олег, у 1986 році у складі юнацької збірної СРСР завоював бронзову нагороду чемпіонату Європи, який проходив у Греції. Хто тоді був головним тренером та лідерами команди?

– Тренував нас тренер від Бога Борис Ігнатьєв. Борис Петрович – дуже м’ягка людина і прекрасний фахівець та психолог, який виконував функції батька для кожного з підопічних. Пригадую, коли мені потрібно було зачекати на літак додому, то він запрошував мене до себе у гості, щоб я не сидів в залі очікування. А лідерами команди та моїми партнерами по збірній були: Олег Саленко, Сергій Заєць, Гінтарас Стауче, Сергій Кірьяков, Бахва Тедеєв, Андрій Тимошенко, Мірджалол Касимов та інші. Лише я і Сергій Заєць були вихованцями українського футболу. У нас була зіркова команда. Усі гравці були дружніми між собою і найголовніше – ми на голову переважали усіх своїх суперників.

– Через два роки потому Ти у складі юніорської збірної СРСР став чемпіоном Європи. Кого тоді здолали у фіналі?

– Справді у 1988 році ми тріумфували у фіналі юніорського Євро. Увесь турнір ми пройшли на одному диханні. У фіналі, що проходив у місті Фрідек-Містек, що у Моравсько-Сілезькому регіоні Чехословаччини нам протистояла сильна португальська збірна на чолі з її лідером Жоао Пінту. Програючи по ходу матчу ми зуміли наприкінці другого тайму зрівняти рахунок. У додатковий час зуміли забити два м’ячі. Мені цей фінал запам’ятався ще й тим, що я віддав гольовий пас на Андрія Тимошенка, який зрівняв рахунок в цьому матчі. Крім того, ми здобули путівку на юніорський чемпіонат світу.

– На молодіжному чемпіонаті світу який відбувся у 1989 році в Саудівській Аравії  серед фаворитів турніру була радянська збірна. Однак вона досить несподівано поступилися у чвертьфіналі нігерійцям.

– Хоча пройшов вже 31 рік, однак ця гра і досить стоїть у мене перед очима.  У груповому турнірі ми по черзі перемогли збірні Колумбії, Сирії та Коста-Ріку і з першого місця вийшли у чвертьфінал, де нашим суперником була збірна Нігерії. У цьому матчі фаворитом була радянська збірна. У складі нашої команди виступали: Олег Матвєєв, Дмитро Радченко, Олег Саленко, Сергій Заєць, Олег Табунов, Мірджалол Касимов, Бахва Тедеєв, Омарі Тетрадзе, Сергій Беженар, Сергій Кірьяков та інші. За двадцять хвилин до закінчення другого тайму ми вигравали – 4:0. Я сидів на лаві запасних. Борис Петрович Ігнатьєв закликав мене до себе і сказав, щоб я розминався. Поки я біг до нього нігерійці забили нам перший м’яч, поки роздягався – другий м’яч, поки розминався – третій м’яч, поки підійшов до бровки поля – четвертий м’яч. Уяви собі, чотири м’ячі за 20 хвилин. Наш воротар Володимир Пчельніков, якого Борис Ігнатьєв поставив у стартовому складі замість Гінтараса Стауче, встигав лише витягувати м’ячі з власних воріт. Усі наші гравці були як задурманені. Ходили легенди про нігерійських шаманів. Ось і не вір після такого в магію. Після матчу з нігерійцями я почав вірити у магію. На превеликий жаль у серії післяматчевих пенальті ми поступилися. Нігерійці реалізували усі свої п’ять пенальті, а ми лише три. По закінченню цієї гри Борис Петрович Ігнатьєв сидів на лавці сорок хвилин як вкопаний і не міг піднятися. А нігерійська збірна на куражі дійшла до фіналу, де поступилася збірній Португалії.

– Ходили чутки що нігерійці користувалися підробленими документами?

– Скоріше за все що так і було. Бувало таке, що кістяк футболістів грав протягом декількох років у різних вікових категоріях. Нігерійці були справжніми атлетами та вищими на голову. У нашій збірній такими фізично підготовленими були лише Олег Саленко та Сергій Заєць.

– Ти брав участь у складі олімпійської збірної СРСР у відбірковому турнірі до XXV літніх Олімпійських Ігор 1992 року? Однак потрапити на Олімпіаду збірній не вдалося. В чому причина?

– Так, дійсно відбірковий цикл тримав з осені 1990 по жовтень 1991 років. У нашій групі за єдину путівку на Олімпіаду крім нас боролися збірні: Італії, Норвегії та Угорщини. Розпочали ми цей турнір з двох поспіль нічиїх. Далі була поразка від італійців на виїзді та виїзна перемога над норвежцями. Два заключні матчі ми провели вдома, де перемогли угорців та зіграли внічию з італійцями. Саме у останній грі з італійцями вирішувалося хто ж стане переможцем турніру і завоює путівку на Олімпіаду 1992 року. Нам потрібна була лише перемога, а італійців влаштовувала нічия. Перший тайм завершився безгольовою нічиєю. У другому таймі команди обмінялися голами. У підсумку нічия – 1:1 і збірна Італії стала переможцем групи, а ми та норвежці набрали рівну кількість залікових очок. Я провів на полі лише перших два поєдинки. Причину напевно треба шукати у нашій грі та реалізованих моментах. У цьому відборі, крім мене за олімпійську збірну СРСР виступали: Олег Саленко, Сергій Беженар, Сергій Заєць, Юрій Никифоров, Дмитро Радченко, Сергій Кірьяков, Гінтарас Стауче, Омарі Тетрадзе, Бахва Тедеєв, Сергій Щербаков, Віктор Онопко, Сергій Мандреко, Анатолій Мущинка, Сергій Мамчур, Ігор Симутенков, Сергій Шустиков, Володимир Пчельніков, Юрій Мороз, Мерджалол Касимов та інші.

– Олег, Ти пограв у складі юнацької, юніорської, молодіжної та олімпійської збірних СРСР. Кому із майбутніх «зірок» світового футболу Ти протистояв?

– Зараз всіх і не пригадаю. Але повір мені, що іменитих футболістів вистарчало. Це: брати Рональд та Франк де Бури, де Йонг (усі – Нідерланди), португальці Пауло Соуза, Фернандо Коуту, Жоао Пінту, іспанці Сантьяго Каньїсарес, Альберто Феррер, Ісмаель Урсаїс, німці Йєнс Леманн, Хайко Херліх, аргентинець Дієго Сімеоне, бразильці Леонардо, Сонні Андерсон, норвежці Хенннінг Берг, Роард Странд та інші. Скажу відверто, що протистояти їм було дуже важко.

– Ти побував у багатьох країнах світу: Італії, Іспанії, Німеччини, Франції, Бельгії, Нідерландах, Норвегії, Болгарії, Греції, Чехії, Польщі, Португалії, Румунії, Швеції,  Саудівській Аравії, Індії, Ірані, Таїланді… Яка країна на Тебе справила найбільше враження?

– У кожній з країн, де я побував враження були найкращими. У моїй пам’яті закарбувалося багато добрих спогадів, про перебування у тій чи іншій країнах. Але найекзотичнішою та найтривалішою була поїздка в Індію, на турнір других збірних своїх країн, де ми прожили 24 дні. Спека була неймовірна, тому наш тренер Борис Петрович Ігнатьєв вирішив, що тренування будуть проходити о 7-й ранку. До речі, тренувалися ми лише в затінку. Харчування було специфічним, майже все готувалося на основі індійських порошків. Було смачно, але хлопці заскучили за своїм – рідним борщем. Нас тоді виручив наш масажист. Він поїхав на місцевий базар, купив картоплю, буряк, капусту і приготував нам великий казан борщу. Хлопці брали по 4-5 порцій, не могли наїстися.

– Олег, Твоєю першою футбольною командою було…

– Ужгородське «Закарпаття». Навчаючись у 10-му класі я зіграв за ужгородців декілька матчів у другій союзній лізі. Крім того, я вже тоді був задіяний за юнацьку збірну СРСР.

– Згодом Ти одягав футболки луцького «Торпедо», львівського «СКА-Карпати» та дніпропетровського «Дніпра». Щоправда довго Ти в тих клубах не затримався. В чому причина?

– У «Торпедо» я відіграв лише один сезон у другій союзній лізі. Після закінчення сезону Іштван Йожефович Секеч запросив мене до Львова, де він тренував першоліговий ФК «СКА-Карпати» (Львів). Поряд з досвідченими Іваном Гамалієм та Олександром Войтюком, виступали молоді, але талановиті Юрій Мокрицький, Олег Лужний, я та інші. Я відіграв увесь сезон, провівши 36 матчів в чемпіонаті та 5 матчів у Кубку СРСР. Однак захотілося спробувати свої сили у вищоліговому союзному чемпіонаті. Я мав дві пропозиції від Анатолія Федоровича Бишовця, який тренував московське «Динамо» та від Євгена Мефодійовича Кучеревського, керманича дніпропетровського «Дніпра». Без вагань погодився на пропозицію Євгена Кучеревського. У дніпропетровців тоді виступали олімпійські чемпіони Вадим Тищенко і Євген Яровенко, а також Валерій Городов, Володимир Багмут, Едуард Сон, Микола Кудрицький, Сергій Мамчур, Сергій Беженар, Валентин Москвін. Як тільки я прибув в команду, ми вилетіли на збори в Італію. Вадим Тищенко та Едуард Сон взяли мене під свою опіку та навчали багатьом футбольним примудрощам. «Щоб ти не робив вечером, зранку на тренуванні повинен показати все на що Ти здатний», – говорили мені хлопці. І що саме цікаве, на тренуванні Вадим та Едуард викладалися по повній програмі. Їхні футболки можна було викручувати. Запам’ятався мені двобій у чвертьфіналі Кубка Чемпіонів УЄФА проти лісабонської «Бенфіки». І хоча ми поступилися за сумою двох матчів португальській команді, проте згадати є що. У своєму дебютному сезоні за «Дніпро» я провів 24 матчі. Під завісу сезону травмувався. Згодом Євгена Кучеревського замінив на тренерському містку Микола Павлов, який сказав, що не бачить мене у своїй команді. Саме тоді відновлювалися львівські «Карпати» і я знову поїхав до Львова.

– Як Тебе прийняли у Львові?

– Взагалі – добре. Були проблеми з фінансуванням. Грали завдяки патріотизму. Було важко, але все ж у першому Незалежному чемпіонаті України серед команд вищої ліги в своїй групі «А» посіли шосте місце. Попри усі проблеми у Львові мені сподобалося. Тай до дому до Стрия було близько.

– У дебютному сезоні за «Карпати» Ти забив 2 м’ячі, причому обидва з 11-метрових ударів. Чи пригадуєш яким командам забивав пенальті?

– Взагалі я є автором першого реалізованого пенальті «Карпатами» часів Незалежності.  України. Перший пенальті я забив наприкінці сезону, а точніше 14 червня 1992 року у ворота одеського «Чорноморця». У цій грі я зрівняв рахунок.  А другий 17 червня 1992 року у ворота ФК «ЕВІС» (Миколаїв). Сталося це наприкінці матчу. В обидвох матчах ми здобули перемоги.

– Після двох сезонів у львівських «Карпатах» Ти одягав футболки луцької «Волині», чернівецької «Буковини», запорізького «Металурга», житомирського «Полісся». Чим запам’яталися Тобі  виступи у цих командах?

– Хоча у «Карпатах» я не розкрив себе повністю, вважаю що Львів став для мене рідним. У мене не склалися стосунки з головним тренером Мироном Маркевичем. Мирон Богданович – дуже хороший тренер. До певного моменту було все добре, але в якийсь момент усе помінялося. Саме в цей момент він дав мені зрозуміти, що не бачить мене в команді. У луцькій «Волині» я виходив на поле разом з Любомиром Вовчуком, Андрієм Федецьким, Володимиром Мозолюком, Володимиром Диким, Олегом Федюковим та іншими футболістами. Команда боролася на полі за результат. А вивести залікові очки з Луцька було ой як непросто, навіть лідерам українського клубного футболу – київському «Динамо» та донецькому «Шахтарю», не кажучи вже про інші клуби. Після закінчення контракту з ФК «Волинь» Луцьк я вирушив у Чернівці в місцеву «Буковину». Головний тренер Юхим Школьніков довірив мені місце в основі і за два сезони я забив 10 м’ячів. У мене залишилися приємні спогади про ту команду, а також про гравців «Буковини» Віктора Олійника, Юрія Гія, Бориса Фінкеля, Богдана Самардака, Віктора Мглинця, Вадима Зайця, Дмитра Білоуса, Ігоря Сарнавського. Далі був запорізький «Металург», де я провів лише три матчі. У виїзному матчі з львівськими «Карпатами» я невдало впав і зламав ключицю. Після гри мене літаком відправили у Запоріжжя. Поки відновлювався, набрав зайву вагу. І хоч головний тренер ФК «Металург» Запоріжжя Олександр Олександрович Томах вірив у мене, я вже не міг демонструвати належної гри. Я планував повісити бутси на цвях, як досить неочіковано виник варіант із ФК «Полісся». Поїхав у Житомир, де отримав два переломи на одній нозі. Про продовження футбольної кар’єри мова йти вже не могла.

– Чи не було у Тебе бажання спробувати себе на тренерському поприщі?   

– Було. У рідному для нас з Тобою Стрию я з 1999 по 2003 роки був головним тренером ФК «Газовидобувник-Скала» (Стрий), яка виступала в чемпіонаті Львівщини. Разом із теперішнім головою федерації футболу Стрийщини Андрієм Кулем вирішили залучити кошти. У деяких матчах ми з ним самі виходили на поле і разом з майстрами спорту України Ігорем Мачоганом і Євгеном Москвіном, а також Ігорем Кулем, Андрієм Крашевським, Андрієм Нікановичем, Ігорем Чурком, Михайлом Кенійзом, Миколою Лісовським, В’ячеславом Мавровим, Андрієм Юнашком, Андрієм Дмитришиним, Русланом Бойком, Юрієм Піщальником, Сергієм Чорнієм, Володимиром Мубіновим, Ігорем Вітівим, братами Орестом та Тарасом Ясінськими, Василем Стасівим, Павлом Дудою, Андрієм Кісілем, Грачею Говакемяном, Ігорем Ладикою, Андрієм Дунем, Олегом Білецьким, Сергієм Сергеєвим та багатьма іншими представляли наше славне футбольне місто на обласному рівні. Тривало це чотири сезони. У 2003 році наша команда припинила своє існування.

– Олег, а з ким із колишніх футболістів підтримуєш зв’язки?

– В основному з Михайлом Стельмахом, Сергієм Беженаром, який є моїм кумом, Олегом Саленком та Сергієм Коноваловим. Передзвонююсь також з Сергієм Зайцем, який зараз проживає у Канаді.

– А чи слідкуєш зараз за футболом? 

– Авжеж, залюбки дивлюся по телевізору матчі чемпіонатів Іспанії, Італії, Німеччини, Англії, Франції, Нідерландів, Бельгії, Португалії та України.

– Олеже, розкажи про наймиліших Твоєму серцю людей?

– Разом з дружиною Іриною, яка працює у Львові, в туристичному бізнесі виховали двох дівчаток. Старшій Катерині – 18 років. Вона навчається на факультеті міжнародних відносин Львівського Національного університету ім. Івана Франка. Молодшій Анні – 12 років – навчається у Львівській лінгвістичній гімназії. Моя мама, пенсіонерка і живе у Стрию.

Інтерв’ю записав Михайло Олійник.

Фото з архіву автора.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: