Віч-на-віч. Євген Кравс: «Живи сам, радій життю і не заважай жити іншим»

Без нього не обходиться жодна футбольна та спортивна подія, концерти, ярмарки, фестивалі, конкурси краси, мистецькі, культурні і політичні події не тільки нашого регіону. Він неординарна особистість, чудовий сім’янин і дуже гарний товариш. Отож, знайомтесь поближче…

Кравс Євген Володимирович, народився 22 листопада 1961 року в м. Львові. Відомий український фотокореспондент. Один із найкращих спортивних фотокореспондентів України. З 1993 року – член Національної спілки журналістів України, а з 1998 року – член Національної спілки фотохудожників України. Член Міжнародної федерації журналістів (IFJ) – International Press Card number UKR 1792.

З 1979 року професійно займається фотографуванням.

З 1992 по 2020 рр. — фото­ко­рес­пондент газети «Експрес». Протягом ба­гатьох років працював власним корес­пондентом газет «Команда» та «Спорт-Експрес» у Львові. Фотокореспондент журналу «Lviv Today» та футбольного клубу «Львів», офіційний фотограф національної збірної України з футболу.

З 2000 року – офіційний представник Українського Незалежного Інформаційного Агентства Новин (УНІАН) у Львівській області.

Лауреат і переможець багатьох між­на­родних фотографічних Салонів художньої фотографії під егідою Міжнародної спілки фотохудожників (FIAP). Переможець най­престижнішого українського конкурсу фотокореспондентів «День» (2002 року), найкращий спортивний фотограф за версією Національного олімпійського комітету України (2006 року), найкращий фотограф Прем’єр-ліги України (2008, 2009 років), Лауреат конкурсу «Срібне перо 2011 року» Національної Спілки журналістів України (за серію фоторепортажів, розміщених в УНІАН).

Володар золотої медалі токійського Салону художньої фотографії (розділ «Спорт»), «срібло» конкурсу в Макао (розділ «Гумор»).

З 1983 по 2013 рр. – президент Львівського Авто-фан-клубу «горбатих» запорожців «ЗАЗ-Козак». Ініціатор та співорганізатор відновлення автоперегонів на ретро-автомобілях на історичній трасі «Львівський трикутник» (1999, 2000, 2006, 2010, 2011 рр.). З 2011 року — Голова Комісії Історичних автомобілів Автомобільної федерації України, представник України в Комісії Історичних автомобілів Міжнародної автомобільної федерації (FIA). Один з організаторів Міжнародних фестивалів старожитніх автомобілів «Леополіс Гран Прі» та «Леополіс Історик Ралі». Координатор Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів, активіст Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива».

Дружина – Світлана. Син – Юрій.

– Євген, де пройшли Твої дитячі та шкільні роки?

– Я є корінним львів’янином. Народився і усе своє життя живу у місті Лева. Щасливий, що саме тут народився, дуже люблю своє місто.

– Коли Ти вперше відчув потяг до фотоапарату? Чи пригадуєш свій перший фотоапарат та світлину?

– Це було дуже давно, ще у шкільні роки, десь у шостому або сьомому класі. Я купив собі «Вілію» – радянський, шкальний, малоформатний фотоапарат, який дуже простий у користуванні та не дуже дорогий і захопився фотографуванням. Тоді в основному я фотографував своїх однокласників.

– А чому Ти вирішив стати фотографом?

– Та скоріш за все, тому, що мені подобалося фотографувати. У мене ця справа досить добре виходила. Дуже багато моїх однокласників і до сих пір більшу половину шкільних фотографій мають саме мого авторства. А я це відношу до щасливої випадковості.

– Чи пригадуєш свій вперше відзнятий футбольний матч?

– Авжеж, це було у Львові, 26 квітня 1994 року, матч Україна – Нідерланди, у відбірковому матчі юніорського чемпіонату Європи (U-18). Відомий львівський футбольний журналіст та історик футболу Олександр Паук запросив мене на цю гру познимкувати. Це були чорно-білі світлини, про автофокус чи серйозну зйомку тоді ще й не здогадувалися. Пригадую, що падав сильний дощ. Вперше я тоді на свої очі побачив у складі нашої молодіжки Андрія Шевченка, а у гостей – Патріка Клюйверта, Кларенса Зеєдорфа. Також у складі нідерландців виділялися своєю грою: Нордін Воутер та Будевейн Зенден. Очолював делегацію гостей головний тренер збірної Нідерландів Дік Адвокат. Ця гра закінчилася бойовою нічиєю – 2:2, щоправда у другому таймі Андрій Шевченко вивів нашу юніорську збірну вперед, а Кларенс Зеєдорф під завісу матчу встановив паритет. Красивий футбол, дощова погода, я промок до нитки – було дуже важко, однак після гри отримав велике задоволення. Після того, як проявив обидві плівки, вийшло з десяток ігрових кадрів, з яких тільки декілька було чітких та якісних. Я запримітив, що як не дивно, але мені вдалося сфотографувати футболістів у русі. Вже тоді я побачив, що це нелегка справа, але руки не опустив… Я дуже вдячний Сашкові Пауку за те, що він залучив мене до фотографування футболу.

– Чи важко бути офіційним фотографом національної збірної України з футболу? Які турніри та країни Ти відвідав фотографуючи футбольні матчі?

– Насправді – не дуже важко. Я вже більше десяти років фотографую матчі за участю національної збірної з футболу. Розумієш у чому справа, направду, хороший фотограф від не дуже хорошого від­різняється мало чим. Перш за все – стабільністю. Якщо тобі все вдається, все виходить і ти любиш цю свою справу, то важко ніколи не буде. Буде цікаво. Без сумніву, що певні труднощі є у фотографуванні футбольних матчів на найвищому рівні. Але Ти напевно знаєш, бо сам фотографуєш, що деколи любительський футбол набагато важче фотографувати, ніж професійний. Тому що він сумбурніший, деякі гравці досить непрогнозовано себе ведуть і брак майстерності гравця деколи не дозволяє зробити вдалі кадри. Але поки що мені все вдається. За цей час я зі збірною України побував у різних куточках Європи, що дало мені змогу серйозно розширити свою «географію». Я побував у Парижі, Лондоні, Римі, Осло, Варшаві та інших містах та країнах Європи. Багато об’їздив і з нашими футбольними клубами – львівськими «Карпатами», київським «Динамо» та донецьким «Шахтарем». Хотів лише зазначити, що десь половину усіх моїх закордонних вояжів припадає на футбольні матчі за участю збірної України. А відносно турнірів, то це без сумніву два останніх футбольних ЄВРО – 2012 та 2016 рр. У 2012 році Україна та Польща були господарями європейського чемпіонату. Зокрема у Львові відбулося три матчі: Німеччина – Португалія, Данія – Португалія та Данія – Німеччина. Я на цьому Євро був представником УЄФА. Запам’ятався і ЄВРО-2016, що проходив у Франції і де, на превеликий жаль, усі свої три матчі у груповому турнірі наша збірна програла. Проте атмосфера на цих матчах була неймовірна.

– У скількох фотовиставках брав участь Євген Кравса? І скільки із них було власних?

– Як член Національної спілки фотохудожників України час від часу беру участь у збірних фотовиставках. Раніше робив персональні фотовиставки, а зараз журналістська діяльність забирає дуже багато часу. У кожній репортажній фотографії можна знайти цікаві та художні моменти. Час від часу виставляю свої світлини у соціальній мережі Фейсбук (https://www.facebook.com/evgeny.kraws.1) – серія репортажних робіт, де можна побачити світлини з тих чи інших подій. У кожній такій фотозбірці не менше 40 світлин, це можна рахувати у певній мірі моєю персональною фотовиставкою.

– Кого із знаменитих спортсменів, футболістів, тренерів, президентів, політиків, артистів, співаків, дизайнерів, тощо Ти фотографував?

– Скажу Тобі одним словом – багатьох. Розумієш, моя репортерська діяльність, а я себе в першу чергу позиціоную, як журналіста-репортера, а вже потім як спортивного фотографа –   багатогранна. Доводиться дуже часто бувати і виділяти когось із них мені б не хотілося. Не те що не хочу, а боюся когось пропустити, бо їх направду так багато, що Ти потратиш багато часу щоб їх усіх записати.

– Чи можна сказати, що фотографування для Тебе – робота та хобі?

– Ти влучно підмітив. Мені у цьому житті поталанило. Знаєш, є така народна мудрість: «Якщо хочеш все життя відпочивати, то знайди собі роботу-хобі та відпочивай. Я йду з великим задоволенням на роботу і з великим задоволенням повертаюся додому. Робота приносить мені задоволення і за неї ще і гроші платять, а деколи – і не малі.

– Чи траплялися з Тобою якісь курйозні моменти під час фотографування?

– Я до сих пір згадую один курйозний момент, який стався зі мною дуже давно. Я тоді працював редактором відділу спорту в популярній львівській газеті «ЕКСПРЕС». В той час не було цифрових фотоапаратів, тоді все фотографувалися на плівку, проявлялося, друкувалося і вже аж тобі сканувалися фотографії і згодом розміщувалися у газеті. Так ось, на одному з футбольних матчів, а в нас у газеті, як Ти знаєш була дуже серйозна спортивна сторінка, у неділю відбувався матч, а у понеділок ми верстали газету і у вівторок вона виходила з друку. У тому матчі свій перший гол за львівські «Карпати» забив Андрій Гусін. Я прийшов на футбол із запізненням, тому що перед матчем була ще одна зйомка і у першій же ж атаці львів’янин Андрій Гусін забив м’яч та підняв руку вверх. Я один раз клацнув і у мене фотоапарат заклинив, зажувало плівку. У той час були тільки фотоапарати на плівку і бувало таке, що якщо різко зводив затвор, то могла обірватися плівка або застрягнути. І що робити з одним кадром? Я прийшов додому збентежений, проявив кусок плівку з тим одним кадром і на мій подив він виявився вдалим. Тепер на цифровому фотоапараті на футбольному матчі робиш 200-300 світлин, а тоді мені з одного кадру вдалося виконати завдання. Крім того, було ще декілька курйозів, але цей мені чомусь запам’ятався найбільше.

– Яким фотоапаратом на даний час знимкуєш? Яка його вага разом з об’єктивом і який він у Тебе за ліком?

– Як не дивно за своїх тридцять з лишком років професійної діяльності я поміняв не дуже багато фотоапаратів, десь п’ять або шість. Я користуюся професійними фотоапаратами, вони надійні та довго служать. Або мені просто таланить на хороші камери. Частіше змінюю у фотоапараті затвори. Останні затвори спрацювали понад 1 мільйон раз. Я все життя знімаю фотоапаратом марки «Canon» з якої починав свою професійну кар’єру і тепер також знімаю «Сanon EOS 1 DX». Як правило футбол знімаю величезними об’єктивами з великою світлосилою та фокусною відстанню порядку– наприклад 300/2.8., деколи конвектор додається двократний, тобто до 600 мм. фокус. Що ж стосується ваги, то вона становить десь 3,5-4 кг. Я, на превеликий жаль, а може й на щастя, не навчився фотографувати ні з триногою, ні з моноподом. Я завжди фотографую з рук і тому більш комфортно й мобільно себе почуваю. Взагалі- то спортивний фотограф має бути фізично підготовлений, тому що буває ситуація що, наприклад пенальті біля протилежних воріт і потрібно за 30 секунд пробігти стометрівку та ще й з повною викладкою. На превеликий жаль молоді фотографи стартують разом зі мною, але вже після тридцяти метрів помітно відстають, можливо не вірять у свої сили або ж фізично не готові. Дуже важливим у професії спортивного фотографа є його власна спортивна форма.

– Євген, Ти фотографуєш різноманітні футбольні та спортивні події, концерти, ярмарки, фестивалі, конкурси краси, мистецькі, культурні і політичні події не тільки нашого регіону. Чи є у них якісь відмінності?

– У принципі відмінності деякі є, тому що деколи приходиться фотографувати і в жару, і у лютий мороз, і у дощову погоду. Був такий випадок, що я виїжджав фотографувати фестиваль Маланок, а на вулиці було мінус 20оС. Нічна зйомка має свої особливості, також свої особливості має зйомка у морозну погоду, коли у кадрі багато яскравого, білого снігу. Але в принципі з часом приходить впевненість в тому, що Ти з усім справишся і досвід позволяє уникнути моментів, які Тобі можуть завадити. Мені чим складніше – тим цікавіше.

– Яка подія із тих, що Ти фотографував запам’яталася Тобі найбільше?

– Їх у мене було дуже багато, тому щось виділити зараз навіть і не знаю. У мене наприклад більша зацікавленість у тій зйомці, яка має відбутися. Інколи і саме приготування до зйомки є дуже цікавішим.

– Що ніколи не буде фотографувати Євген Кравс?

– Знаєш Михайле, я вже у такому віці, що не можна говорити, що ніколи, не роби ніколи. Я професіонал і якщо є завдання, то треба його виконати. Деколи треба скривитися, але робити. Є цікаві, є і не цікаві зйомки, але Ти розумієш, що якщо Ти є на контракті, то Ти не можеш сказати, що я це буду фотографувати, а на цю зйомку відправте когось іншого. Можливо є якісь моральні засади, які не можна переступати, але це вже інше питання. Я наприклад більше люблю фотографувати, те що рухається, а ніж те що стоїть. Деколи фотографуєш двох людей і дивишся в однієї очі блимнули або вона їх закрила, а біжать десять футболістів і усі з відкритими очами.

– Знаю Тебе Євгене ще як багаторічного президента Львівського Авто-фан-клубу «ЗАЗ-Козак» «горбатих запорожців». Звідки у Тебе такий шалений потяг до цих авто?

– ЗАЗ-965 «горбатий запорожець» був моїм першим авто, який я придбав відразу після закінчення школи, хоча мій батько, який є професійним водієм мене відмовляв. У нас тоді було у сім’ї авто «Жигулі», але я хотів мати свій автомобіль. Тому і купив «горбатого запорожця». А у 1983 році, разом з однодумцями ми заснували клуб «ЗАЗ-Козак». Він починався з того, що колись на базарі автозапчастин у Львові, збиралася молодь і люди старшого покоління, які любили це авто. Тоді була проблема дістати запчастини, на вулиці Хабарівській був магазин, який працював з поштою, де люди з обмеженими можливостями могли замовити собі запчастини. На той час держава забезпечувала інвалідів як правило «Запорожцями» і дістати запчастини було у них простіше. Ми в цьому магазині в куточку постійно збиралися і якщо хтось приходив і питалися: «Де там ті хлопці», то показували на нас і казали, « А козаки, ось там вони». Так і виникла назва нашого клубу «ЗАЗ-Козак».

Закінчення на 24 стор.

Закінчення. Початок на 22-23 стор.

Тридцять років я був президентом нашого клубу і передав молодим та перспективним хлопцям, які продовжують цю роботу. І що цікаво, дуже багато вдалих проектів, які ми розпочинали зараз продовжуються. В тому числі Міжнародні фестивалі старожитніх автомобілів «Леополіс Гран Прі» та «Леополіс Історик Ралі».

– Ти є одним із організаторів Міжнародних фестивалів старожитніх автомобілів «Леополіс Гран Прі» та «Леополіс Історик Ралі», а також ініціатор та організатор відновлення автоперегонів на ретро-автомобілях на історичній трасі «Львівський трикутник» (1999, 2000, 2006, 2010, 2011 рр.). Що Тобі найбільше запам’яталося?

– Бути організатором цих фестивалів дуже складно. Однак, я декілька разів брав участь як водій. Без сумніву, що проїхатися тією трасою, де у 1930 році була еліта європейського автоспорту – Хенрік Лієфельдт, Ян Ріппен, Ганс Штук, Рудольф Караччіола, П’єр Вейрон, Єжи Бйорнстад і відчути себе до певної міри гонщиком, це неперевершено. Я пригадую, коли перший раз до нас приїхали ретро-автомобілі, яким було поза 100 років, а на даний час десь з десяток таких авто побувало у Львові, то подивитися на них, а ще й проїхатися поруч багато чого варте. Тепер щороку проходять ці змагання, на які приїжджають багато людей на цих старовинних авто і відчути себе Карачоллою дуже привабливо.

У 1999 році ми вперше на «горбатих» Запорожцях спробували змагатися на знаменитому «Львівському трикутнику». На цій знаменитій кільцевій міській трасі навколо сучасного парку ім. Богдана Хмельницького, у довоєнні роки проводилися гонки, що стали прототипом перших серій «ГРАН-ПРІ». Тільки дві таких траси залишилися у сучасній Європі: у Львові та Монте-Карло. У 1999 році ми зробили перегони на «горбатих» Запорожцях, у яких взяли участь 14 авто. Ми тоді так напівжартома спробували відновити ці змагання і нам це вдалося і мабуть за рахунок того, що у нас в клубі часто проводилися разом з Державтоінспекцією міста для дітей різноманітні програми по вивченню Правил дорожнього руху, тому ДАІ пішло нам на зустріч і ніяких особливих заборон на ці перегони у нас не було. Львівська міська рада теж не заперечувала, тому що бачили перспективу відновлення певних таких змагань, так як це була туристична складова програми промоції Львова. А на даний час цей фестиваль дуже активно розвивається і до Львова приїжджає близько 100 старовинних дуже крутих ретро-автомобілів з усієї Європи. Так що я гордий, що разом з однодумцями стояв у витоків цих гонок та автомобільних ретро-фестивалів.

– А в яких країнах Ти побував на своєму «горбатому Запорожці»?

– Наш «ЗАЗ-Козак», клуб, який дуже багато їздить по Європі. У нас були двотижневі подорожі, де ми проїжджали до 5000 км при цьому побувавши у 8-9 країнах Європи, в тому числі доїхали практично до Парижа. Була також велика подорож «Білі ночі», коли ми їздили через цілу Європу, потім у Фінляндію, а згодом до Санкт-Петербурга. Були ще й інші подорожі, загалом десь напевно у 15 країнах побував на своєму «ЗАЗ-965». При тому, що нас у цих подорожах завжди було не менше 10 авто. Це набагато складніше, коли їде велика група. У моїй пам’яті й досі залишилося багато цікавих спогадів з цих подорожей. Загалом автоподорожі – це чудово.

– Нещодавно Ти став щасливим володарем старовинного авто Citroen AC4 Berlina 1929 року. Скільки років тривала його реставрація і в яких містах встиг уже на ньому побувати?

– Ну це скоріш не я, а моя дружина Світлана щаслива володарка, а я – більше механік. Це завдяки їй у нас з’явився цей ретро-автомобіль. А історія купівлі його така. Ми з Світланою частенько буваємо на міжнародних ретро-фестивалях старовинних авто. І так сталося, що шість років тому ми з нею були на одному із кращих польських ретро-фестивалів, який проходить у м. Бельсько-Бяла. Там ми познайомилися з французькою парою, яким далеко за 70 років. Вони приїхали на своєму ретро-авто фірми «Сітроен». Десь через рік ми знову зустрілися з ними на подібному ретро-фестивалі, який проводився у м. Краків (Польща). Ми разом з ними сиділи за столом на «Командорському балі». Ми розговорилися і вони розповіли нам, що свій «Сітроен» реставрували і що у них є ще одне таке авто такої ж марки повністю в комплектні 1929 року випуску, але вони у силу своїх років не можуть його реставрувати. І тоді моя дружина десь напівжартома сказала, що хотіла б це авто купити і перевезти до Львова та реставрувати. Особливо її зацікавий той факт, що автомобілі «Сітроен» АС 4 були першими львівськими токсомоторами й таке авто мав у своєму гаражі граф Майріцій Потоцький. Я тоді з подивом глянув на неї і ми усі засміялися. Але я помітив, що Світлана не жартує. У розмові зі мною вона сказала, що хоче дуже купити таке авто. Я їй відповів, що це не тільки дуже складно, а ще й затратно, адже авто було не на ходу й знаходилося у сільському гаражі в 170 кілометрах за Парижем. Ми поговорили і забули. І яким було моє здивування, коли п’ять років потому після цієї розмови моя Світлана телефонує мені і каже, що вона з цим авто вже переїхала український кордон і чекає мене. Тільки після того я зрозумів, що може зробити жінка, якщо дуже щось подобається. Цей «Сітроен» привезли на лаветі в Париж, потім таким самим способом до Польщі, а відтак – у Львів. Протягом дев’яти місяців я зі своїми колегами розібрали авто до останнього гвинтика, зібрали знову та самі реставрували. І все це ми встигли зробити до 100-річчя святкування всесвітньовідомої автомобільної марки «Сітроен», яке у жовтні 2019 року святкував увесь світ. Ми теж у нашому славному Львові посвяткували. Звісно, де й належало – на подвір’ї Палацу Потоцьких. Зробили чудову презентацію з ретро показом моди, з виїздом нашого ретро-авто «Сітроен АС 4 Berlina de Luxe» 1929 року. Акордеаніст грав французький шансон, гості смакували французькими смаколиками та шампанським. Нам дуже допомогло у нашому святкуванні консульство Франції у Львові, за що їм велике людське дякую. Взимку наш «Сітроен» є експонатом Львівського музею техніки «Ретро Гараж», що вже два роки функціонує у старому ще австрійському трамвайному депо. Наше ретро-авто і зараз перебуває у чудовому робочому стані. На разі готуємось до нових ретро-фестивалів старожитніх авто.

– Як дружина Світлана та син Юрій ставляться до Твого захоплення автотуризмом? Вони беруть у цьому без­посередню участь?

– Дуже позитивно. Моя Світлана разом зі мною відвідує різноманітні ретро-фестивалі. Причому за кермом нашого «Сітроену» їздить сама. Щоб Ти розумів, як це не дивно, але старовинний «Сітроен» – це як великий трактор, але з валізою і у ньому потрібно досить багато чоловічої сили. Але Світлана, як не дивно, досить добре справляється. Хоч нашому ретро-автомобілю вже 91 рік, але він має оригінальну систему підсилення гальм. Однак, все ж ним дуже важко керувати у порівнянні з сучасним авто. Проте, останнім часом ми досить часто на ньому виїжджаємо на прогулянки вихідного дня. Переважно на не дуже великі відстані – по замках західної України. Це своєрідна реклама нашому внутрішньому туризму. Я знаю, у нас в Україні є що подивитися. Під час наших закордонних вояжів ми побували у багатьох замках Європи. І скажу Тобі відветро – наші нічим не гірші. Замки «Золотої підкови Львівщини» а це: Олеський, Підгорецький, Золочівський, Свірзький, Поморянський та Старосільський дуже красиві і там є на що подивитися. Було б дуже добре, щоб українці звернули на них увагу.

– Яка на Твою думку формула щасливого життя?

– Моя формула щасливого життя дуже проста: живи сам, радій життю і не заважай жити іншим.

 

Розмовляв Михайло ОЛІЙНИК.

Фото з архіву автора.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Спортивна акробатика. Тріумф дрогобицьких акробаті

Протягом п’яти днів, з 12 по 16 жовтня у м. Вінниця проходив Кубок України із спортивної акробатики серед дорослих.