КУДИ ДИВИЛОСЬ НАШЕ СБУ?

      Запитання майже риторичне, оскільки навіть там довгий час не вірили, що «браття» спершу відтяпають Крим, а потім полізуть на Донбас. Майор запасу, запоріжець Дмитро Степаненко довгий час служив у СБУ нашого міста і розповів, як все відбувалося. До речі, під час неоголошеної війни з Росією, незважаючи на великий досвід, йому довелось прикласти чимало зусиль, щоб потрапити до армійської розвідки сил спецоперацій. Він не ходив особисто з розвідгрупами «за нуль», але мав свої «очі та вуха» в глибокому тилу ворога. З листопада 2015-го по лютий 2017 року майор запасу Дмитро Степаненко служив у силах спецоперацій ЗСУ. 100 днів перебував у зоні АТО. Зараз займається громадською діяльністю в Запорізькій міській організації ветеранів АТО.

           Строкову службу Дмитро Степаненко проходив ще в далеких 1987-89 роках в Севастополі, де був морським піхотинцем. Їх в колишньому СРСР було не так багато, тож і після демобілізації морпіхи продовжували між собою спілкуватись. За цей час Дмитро перепробував себе, як у цивільній, так і військовій професіях. Спершу вчився на істфаку в ЗНУ і по іронії долі перебував в експедиціях у тих краях, які знадобляться йому потім під час війни на Донбасі, а з 1996 року взагалі вже служив у СБУ міста Запоріжжя.

      Проте, в 2007 році за станом здоров’я він звільнився з СБУ і став частіше їздити зі своїм сином у Севастополь, в свою колишню 810-ту бригаду морпіхів, куди його запрошували на різні урочисті події. Це була російська частина, але в супереч заявам деяких російських політиків, місто все ж таки, українське, яке Дмитро дуже полюбляв. Тож на святкові події після 3-4 чарки між морпіхами починались розмови. Росіяни говорили: «У вас в Україні бардак. А що буде, якщо ми прийдемо і наведем тут лад?».

      – У нас там була своя запорізька група і ми їм чітко відповідали, що дамо відсіч, – говорить Дмитро. – «Як? Ми ж брати!», – завжди дивувались росіяни. – І кожного разу, коли ми туди приїздили вони проводили з нами такі бесіди. В Росії є організація «Тайфун», яка об’єднує морпіхів РФ. Вони тісно співпрацюють з ГРУ та ФСБ. Всі ці заходи в Севастополі спонсорували теж вони, – згадує запоріжець.

      Ще в 2006 році, спілкуючись з російськими офіцерами Дмитро Степаненко дізнався, що ті розгортають свій полк морської піхоти в бригаду. Це був важливий фактор для України, який він потім по команді передав керівництву, але це нікого тоді не цікавило. Мовляв, яке реагування? Росіяни і українці брати навік! Та йому й самому в це вірити не хотілось, адже Дмитро сам родився і жив у Росії (батько був військовий із Запоріжжя, а мати росіянка).

      – Але я майже все життя займався розвідкою і аналіз дозволяв мені зробити певні висновки, – говорить колишній працівник СБУ.

      Тож, ще з 2008 року у нього було передчуття, що в Україні розгорнуться військові суперечки з північним сусідом.

      – А були і такі серед колишніх радянських морпіхів, які раді були пропозиції росіян. Переважно це кримчани. Мовляв, у вас зарплати і пенсії вищі, і Путін ваш молодець, і таке інше. Але я завжди відповідав, що в своїй хаті ми самі розберемось і не треба до нас лізти. Потім так і вийшло – хто хотів, перейшов на їх бік, частина на наш, а хтось ні туди, ні сюди, тримаючи в голові ще радянську присягу, – згадує Дмитро.

      З 2011-го і до заключення військового контракту з ЗСУ в 2015 році, Дмитро Степаненко був начальником служби безпеки Запорізької кондитерської фабрики. Події на Майдані в Києві сприйняв позитивно, він був потрібен, хоча запоріжець й не зовсім розумів глибинні процеси, що його викликали. Та все ж таки, 23 лютого 2014 року він з групою колишніх морпіхів прийшов до штабу запорізької самооборони і запропонував у разі потреби допомогу. Хлопці залишили свої координати, але до них так ніхто і не звернувся. Тож у місцевому майдані вони участь не брали.

      Коли ж почались бойові дії на Донбасі, він звичайно, хотів потрапити в АТО, але знаходився в запасі СБУ. Тобто був у мобілізаційному приписі згідно з яким, як офіцер СБУ, мав з’явитися по сигналу тривоги. Якщо відсутній – значить дезертир. Та осторонь тих подій чоловік залишатись не міг. До того ж, його товариш, відомий серед добровольців Віктор Дегтярьов (позивний Сенсей) організував спецпідрозділ «Купол», який разом з батальйоном «Донбас» заходив уже в Іловайськ. 10 серпня 2014 року бійці зайшли туди в числі перших. Друзі постійно спілкувались по телефону, але Дмитро все ще залишався в Запоріжжі. Сподівався, що СБУ почне надсилати своїх людей на АТО із запасу. Адже на той час вже потрібно було працювати з місцевим населенням Донбасу – СБУ та служба зовнішньої розвідки мали це робити. Проте його все не викликали, хоч і написав відповідний рапорт навіть до голови СБУ Наливайченка. З Києва прийшла відповідь: «Звертайтеся по місту мешкання». Знову пішов спілкуватись з місцевими кадровиками, а ті повідомили, що будуть оформлювати його документи не менше ніж… півроку. «За цей час і війна скінчиться», – подумав тоді Дмитро. Та й що перевіряти, якщо його давно там знали, але такий порядок.

      Йшов уже 2015 рік. І лише на весні його запросили до Києва (так як за наказом Президента формувалося командування сил спецоперацій) на співбесіду, де підтвердили: «Ви нам потрібні. Беремо». Дмитро швидко знявся в Запоріжжі з військового обліку СБУ і мав вже відношення від командира своєї частини, а далі почалось саме цікаве. Знаєте скільки його готував наш військомат до переїзду в частину? Півроку! Потрібні були відповідні документи та всілякі перевірки. Натякали, мовляв, якщо підеш служити по мобілізації, хоч зараз заберемо, а контрактника – ні. Але ж, в Командування сил спецоперацій брали лише контрактників. Майже кожні 2-3 дні він телефонував тоді до військомату – в травні його почали перевіряти, а в листопаді закінчили. І 16 листопада він потрапив до своєї частини, яка дислокувалась у Києві.

      Дмитро Степаненко офіцер, але не стройовий, він розвідник і доволі непоганий, раз запросили. Проте, його й там СБУ перевіряло ще півтора місяці. На той час у частині змінилося керівництво, а новий командир відверто сказав: «Добре, що приїхали, але я не знаю, що з вами робити».

      У березні, після чергового прохання, його нарешті відправили в АТО. Там, за згодою командира, він вів розвідувальний пошук оперативним шляхом. У Дмитра ще за цивільного життя на Донбасі були певні зв’язки з місцевими жителями, від яких періодично отримував потрібну інформацію. І навіть ті люди, що вже виїхали звідти допомагали в цьому, оскільки мали зв’язок з родичами, що там лишилися. В завдання запоріжця входила тоді організація забезпечення і координація роботи груп розвідки в тилу ворога.

      – А Ви самі там бували?

      – Ні. Це все одно, що «валізу з військовими таємницями» подарувати ворогу. Якби я потрапив у полон, то для них це було б велике свято. Тому працівникам нашого спецпідрозділу за лінію фронту ходити не дозволяли. Проте, сидячи далеко від лінії розмежування я добре знав, що діється у ворога і не завдяки нашим розвідгрупам. Якось вдалося мені здобути інформацію про те, що ворог збирається робити зачистку в районі, де перебували дві наші розвідгрупи. Там якийсь патруль знайшов сліди їх перебування. Одна група складається із 16 чоловік. Тобто одразу 32 бійця були під загрозою знищення і їх вчасно звідти вивили.

      – Як Ви стимулювали інформаторів?

      – Ніяк. Все лише на особистих зв’язках, яких у мене було чимало. Скажу, що там багато людей, які готові нам допомогати, але заважає відсутність зворотнього зв’язку. Приміром, коли я лікувався в шпиталі, познайомився там з хлопцем із окупованої території, який  через лінію розмежування часто приїздив до брата, що поранений лежав зі мною поруч. Я запропонував йому співпрацю. Він відповів, що готовий допомагати і вони навіть самі вже там по-хуліганськи нападали на поодиноких сєпарських бійців, відбираючи у тих зброю та боєприпаси. Накопичили вже десь з півсотні автоматів і готувались чинити якийсь спротив. Та він каже: «Розумієш, ми вже давали вашій розвідці деяку інформацію. Приміром, на наш стадіон пригнали були на ремонт 12 Градів разом з боєзапасом. Ми повідомили вашим, дали координати. І що? Гради цілий тиждень простояли там і поїхали далі. І таке було не один раз. Тож ми зрозуміли, що немає ніякого сенсу допомагати вашій розвідці», – сказав у серцях хлопець.

      – І вони стали діяти самі, на кшталт «Молодої гвардії». Що вони роблять і коли їх спіймають, це лише питання часу. Приміром, в 2015 році була інформація про те, як розгромили партизанський загін «Тіні». Здається, вони були до цього з моїм товаришем Сенсеєм під Іловайськом. Каже, коли показували трупи, то двох він здається впізнав.

      – Була інформація, що багато заводів звідти вивезли. Це так?

      – Так, але є й інша, що багато їх там ще залишилось працювати. А от приміром, про завод у Сніжному, який постачав комплектуючі деталі на нашу «Мотор Січ» вона взагалі протилежна – одні кажуть вивезли, інші – ні.

      – Які там зміни відбулись під час окупації?

      – Якщо взяти 2016 рік, настрої у людей були суперечливі, та більшість з них була налякана новою владою. Приміром, один мій заможний товариш виїхав сім’єю із Макіївки лише на стареньких «Жигулях». Спершу до Західної України, а потім і в США.

      У мене був побратим з морської піхоти, корінний донеччанин, у якого квартира розташована в самому центрі Донецька. Всі ці сєпарські зборища під облрадою він бачив з власного балкону і запевняв, якщо б Аваков вчасно навів там порядок, так як це зробив в Харкові, то ніякої війни б на Донбасі не було, – говорить Дмитро.

      А виїхав цей товариш з Донецька після того, як на його очах обкурений наркотою бойовик ледве не застрелив його 5-річну доньку. Тоді в батька серце ще витримало, а згодом вже в Дніпрі він помер від сердечного приступу.

      – Жити там не комфортно, бо роботи майже немає – підприємства стоять. Я знав, що в Горлівці навіть МНС фінансується за залишковим принципом, а їх керівник, коли напився, йшов і волав у все горло: «Слава Україні!». Люди його одразу сховали, щоб сєпари не пришили. Там ніхто не бачив, щоб комусь надавали гуманітарну допомогу з російських конвоїв, а от з Ахметовських – так. Адже йому там потрібен електорат. Хоч і натворив на Донбасі чудес, але людям намагаются продемонструвати, що він їх кормилець. А ціни в магазинах на харчі там набагато вищі, ніж у нас.

      – А в Донецьку яке культурне життя?

      – Коли я в Києві зустрів свою знайому із Донецька, то вона ходила вулицями столиці і так задумливо, протяжно говорила: «Лю-ди. Люди ходят, машин много. Жизнь». Вона стверджувала, в порівнянні з тим, що було – в Донецьку тепер просто «пустеля». А всі ті масові збіговиська, які роблять для російської телекартинки, просто організовуються владою, – зазначив ветеран АТО.

      Юрій ХАРЧЕНКО. Газета «Запорозька Січ».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СТРИЯНКА МАРІЯ МУЗИЧУК – БРОНЗОВА ПРИЗЕРКА ЧЕМПІО