СПОГАДИ МАЙДАНІВЦЯ. Ярослав Ільків: «Революція Гідності

Свобода любить сміливих. Саме цю фразу підтверджує мало не кожна сторінка історії України. Адже протягом багатьох десятиліть наша нація з дня у день мужньо виборює право бути господарями на своїй землі та оберігає свою незалежність.

21 листопада Україна відзначила сьому річницю початку Революції Гідності. Події Революції стали доленосними для цілої країни, та для кожного з нас зокрема. Адже саме ці дні ознаменували початок справжньої війни, яка триває досі. Київ вкотре став ареною для битви добра зі злом, безчинства з хоробрістю, брехні із доблестю, зради із вірою. Раніше писали: «Де поділась мужність, з якою кожен ішов на смерть немов на свято, тільки б вона була за волю. Давно заснув народ, мільйони впали у летаргічний духовний сон…Навіки? Чи до пори?.. Хто у прийдешнє гляне, коли забуто у сні неволі, втоплено й близьке, й давноминуле!.. Позбав народ минулого і він спокійно змириться зі своїм гірким сучасним, а над майбутнім і не замислиться… Жахлива чорна істина, яка холодить у жилах кров!..» І ось пора настала саме в 2013 році, коли українці довели, що їм не байдуже, вони прокинулися від сну і розправили стяги. Багато сердець зупинились в ході подій, багато пролито крові… Але свята мужність і віра, яка тримала стійкі барикади і не покидала пости довела всьому світу, що Україна сильна, гідна і захищатиме свої свободи.

Серед учасників Революції Гідності був наш земляк Ярослав Ільків – станичний Стрийської станиці Всеукраїнського братства ОУН-УПА ім. генерала Романа Шухевича-Чупринки, боєць Третьої сотні Самооборони, Член Стрийської третьої сотні, волонтер, художник та поет. Ось що розповідає пан Ярослав про ті буремні дні: «Перед подіями Майдану, в мене були дивні сни, можливо вони були віщими, адже віяли великою тривогою. В житті в мене не було якихось особливих переживань, щоб мене щось турбувало, а тут постійні сновидіння в основному про різні випробовування, Царство Боже, стовпи з блискавок – все це  передбачало щось нехороше. Аж коли почалися діяння в Києві на Майдані, я зрозумів до чого це все було в моїй підсвідомості. Коли пішла хвиля боротьби, я звичайно не зміг залишитись осторонь.  Спочатку їздили на день-два, панувала ще певна ейфорія, піднесення. Аж після перших вбитих люди зрозуміли на скільки все серйозно, і назад дороги немає. Майдан – це були не просто люди, які прийшли пострибати, поспівати і таке інше, хоча пісня, звичайно дуже допомагала, додавала того бойового духу, який нам був потрібен. Та окрім цього на Майдані треба було ще й тяжко працювати. Хтось повинен дрова носити, їсти варити, на постах стояти, тітушок ловити. Було багато провокаторів і це все треба було зачищати. Ставили намети, будували барикади, і якщо на початку вони були чисто символічними, то пізніше це була справжня оборона, від якої багато чого залежало. Часто при будівництві цих барикад по нас відкривали автоматний вогонь.  Деякі журналісти писали в той час, що це «чудо-конструкції».

Переживши ці події, мене зараз часто обурює і я дуже часто сварюся в соціальних мережах з тими людьми, які в сьогоднішньому дні говорять, що наш народ, дурний, бідний, поганий. Не можна в жодному випадку так думати і висловлюватись. Дитині якщо казати, що вона дурень – вона дурнем і буде. Якщо дитину підтримувати і пишатися нею, то вона виросте справжньою, мудрою, талановитою. Так само і з Україною. Ніколи не міг зрозуміти, як настільки можна своє власне поливати брудом. Ми найкраща нація в світі. Звичайно, як кожна країна у нас є помилки, проступки, поразки, неправильні прийняті рішення. Але все ж таки, ми нація героїв, і це дово­дили не один раз, в тому числі і на Май­дані. То може годі вже жалітися і наговорювати на себе? Ви подивіться, які в нас мужні мудрі діти, які вони хоробрі і які закохані у власну свободу жити в своїй країні. Не ламайте їм «хребти». Звичайно, на Майдані всіх не було, але там була основна маса, та рушійна сила, яка справді може щось зробити. Нам не треба багато. Я переконався з Майдану, що нам не треба мільйона людей, то часом навіть заважає. Треба невелику кількість людей  свідомих, які знають що вони хочуть, які розуміють свою мету і що від них залежить.

Одна достойна річ у нашого народу – велика самоор­ганізованість. Я був трохи закордоном і спілкувався з громадянами інших країн. І повірте, тільки українці мають стовідсоткову організацію спільної праці і взаємодопомоги. На Майдані не треба було, щоб хтось ходив і роздавав завдання, люди самі бачили, що треба робити, їм не треба було казати, вони ішли і робили. Найбільше в тих подіях мене вразили жінки. Такі красиві пані в дорогому одязі, вони грузили в мішки бруківку. Болото було страшне, а вони кидали і їм абсолютно байдуже як вони виглядали, головне було допомогти, докластися до спільної справи. Це було для мене особисто справжнє чудо!

Окрім цього Майдан підняв свого роду хвилю мистецької революції. Я, як художник, почав розмальовувати каски. Так, в Українському домі до мене вже була черга з бійців, які прагнули отримати розмальований захисний головний убір. Сюжети для малюн­ків завжди брав  з серця – що було на серці, що було за вікном, що було в свідомості, те й малював.

Найстрашнішими, найчорнішими подіями для мене як і для всіх, був час, коли відбувались штурми барикад, розстріли… Здавалося, що сама земля здригається. А після цього похорони… Було відчуття, що серце розривалося. Я два місяці не міг дивитися на квіти.  Я відчував провину за те, що вцілів і не постраждав. Бо були хлопці знайомі і контужені, і отруєні газами, різне було…

Добре знав Юрія Дяковського. Навіть картину намалював для його мами, як дань пам’яті про Героя. Юра не раз приходив до мене, коли я сидів малював, ми довго розмовляли про політику, про історію. Останні часи перед його смертю в мене знову була тривога. Я говорив з ним, і не міг сам собі пояснити, що всередині мене таке холодне і неспокійне. Того дня ми з хлопцями їхали в дитячий будинок, везли продукти, я ще в подарунок намалював каску, щит для дітей, щоб була пам’ятка. І тут я чую як в машині говорять про якогось Юру. Я спитав, і почув відповідь – Дяковський. Я на всю машину прокричав: «Що?!» То був один з найсумніших моментів серед тих подій. Втрачати побратимів, то завжди страшно, і на жаль під час Революції багато з нас не раз переживали такі миті.

Після Майдану, після розстрілів, усіх похоронів, душа досі розривається. Неможливо було дивитися і переживати той відчай, ту тяжкість. Я часто ходив на Майдан, але не міг довго там бути, бо сльози котилися. Мені здається, що Революція Гідності змінила мене, я став іншим. Але від цього я ще більше повірив у наш народ, хто б і що мені не говорив. Я бачив сильний народ, справжній народ, саможертовний, який не боїться іти під кулі, бо знає чому він це робить, заради чого. Україна – це моя Батьківщина, це Батьківщина моїх предків і моїх дітей. І так буде завжди.

Не забудь, не забудь

Ті буремнії дні,

Та Майдан пригадай,

Де брати були всі.

Пам’ятай, пам’ятай,

Кров пролилась на брук.

Та загиблих згадай,

Що зазнали тут мук».

До завершення наближається 2020 рік. Нам не відомо скільки ще триватиме ця боротьба, ця війна за нашу гідність та свободу. Але сім років тому ми розпочали цей шлях, який зобов’язані пройти разом і до кінця, не розгубивши по дорозі мудрості, честі, хоробрості і віри. Головне віра,  а ще спраглість до перемоги, до миру і не­похитності у нашому праві пишатись Україною та бути незалежними.

Марія ПАК.

Фото із соц. мереж.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

НОВИНИ КРАЮ

ВІДМОВА ВІД ДЕПУТАТСЬКОГО МАНДАТУ