«МЕРІДІАНИ» ВІКТОРА ВИННИКА АБО «ЯК МЕНЕ ВДАРИЛО СТРУМОМ»

Усім українським меломанам беззаперечно відомі такі пісні як «Місто», «Ромео», «Вокзали», «Падала зоря» і, звичайно, «Мерідіани». Ми чули їх по радіо, слухали спочатку на касетах і дисках, потім в інтернеті, записували на свої телефони і бігали на концерти, щоб почути вживу творчість такого непересічного особливого гурту «МЕРІ». Цьогоріч ми дочекались великої події, адже 8 грудня у м. Стрию відбудеться ювілейний концерт «МЕРІ» під назвою «15 років у твоїх меридіанах».

Фронтмен гурту Віктор Винник розповідає: «Почалося все з того, що я колись купив гітару за 244 талони і став на «криву» доріжку (сміється). Це так починається мабуть у всіх, погодься. Як створився гурт? Я сам незрозуміло для себе почав писати пісні, але на той час я думав, що це може бути цікавим тільки мені. Та згодом долучились люди, яких також зацікавила моя творчість і ми стали творити спільно. Насправді в житті обставини ніщо, головне – це люди, які нам трапляються на життєвому шляху і вони нас так чи інакше направляють, дають нам віру, силу, переконання, що ми можемо зробити більше. Спочатку у нас був просто акустичний гітарний дует, потім доєдналось ще декілька хлопців і ми зробили електричне звучання. У нас ще не було барабанів – це було в 90-х роках. А потім уже зібрався живий склад, люди одні покидали, другі приходили, відбувалось певне зростання, еволюція. Це нормально, інакше не буває. Зміни завжди на краще, я вважаю. В Стрию зараз мешкає Петро Гирич, наш бас-гітарист, який грав з нами практично десять років, дуже успішно ми з ним працювали, тому я щиро бажаю йому успіху в його праці, в його сольних проектах. Як сталося так сталося. Важливо говорити не як воно сталось, а що з цим далі робити. Тому останні десять років це практично сталий стабільний склад. Я вважаю, що мені пощастило, тому що я знаю, які інші бувають у групах проблеми. В музичному гурті в першу чергу мають зрозуміти, який ти музикант, маю на увазі, професіоналізм. Але тут на першому плані потрібно всім зрозуміти ще, яка ти людина, тому що ти мусиш комунікувати з іншими людьми і це є дуже важливо. Є чудові музиканти, але вони не можуть чомусь разом працювати. Мені пощастило більше в цьому плані, ми всі в нашій команді давно знаємося, в хороших відносинах, обросли цим так званим «кумовством», тому якось уже не придерешся до чогось, що б там не було, бо насправді ми всі є родиною.

Гурту 15 років, написано на афішах, але насправді йому значно більше. Та цю цифру мені знайомі чисто випадково пригадали, бо я ж не аналізую так дуже. Всі знають, що в нас є така пісня «Мерідіани» – наша перша візитівка, яка потрапила на радіо і нас одразу почали з нею асоціювати. А тут так почали згадувати, і виявилось, що ця пісня в 2003 році вперше прозвучала, і саме тоді в 2003 ми вперше зіграли таким повністю живим складом. В Україні є багато колективів, які грають у підвалах і ведуть своє літочислення, але з цих «підвалів» не виходять, у них своє вузьке коло слухачів. Та я вважаю, що про артиста можна починати говорити тільки якщо він вже є на виду, коли його вже знає радіо, телебачення. З нами це відбулось саме в 2003 році, і саме ця пісня нас так випадково винесла на цей «прилавок». Їй вже 15 років – це 5 плюс 5 плюс 5, уявляєте! От тому ми і придумали собі зараз таку серію концертів (дуже не люблю слово «тур»), саме один концерт з цієї серії буде проведено в Стрию. Там звичайно прозвучать різні пісні, але з приводу чіткого трек-листа на концертах, це дуже відносна штука. Дійсно, перед кожним виступом ти складаєш цей трек-лист, але коли виходиш на сцену, дивишся в зал, відчуваєш атмосферу, і починаєш розуміти, що це все не потрібно, бо зараз піде розмова, і ця пісня, яку ти запланував уже непотрібна, а потрібна зовсім інша. Якщо колектив виступає з «фанерою» це тяжко щось змінювати в ході, а в нас живий колектив, тому просто кажеш «Стоп. Граємо те і те». Тобто між залом і артистом відбувається розмова, спілкування. Тому ми будемо діяти «по наполеонівськи» – «вв’яжемся в бійку», а потім будемо «розрулювати»».

У ході розмови з цим цікавим чоловіком мені захотілось дізнатись про нього все, адже це та людина про яку говорять – талановита людина талановита у всьому.

– Вікторе, як сталося так, що ти не тільки займаєшся музикою, але і взявся за написання книги «90 60 90»?

– Спочатку я прожив дев’яності роки, а потім прожив книжку. Це заслуга очевидно людей, які слухали різні мої теревені, студентські історії, які є в кожної людини і на мене так трошки «надавили» в плані – сядь і напиши. Я довго пручався, але напевно переломним моментом було те, що я прочитав Скрябіна «Я, Побєда і Берлін» і тоді я зрозумів, що це можливо. Ці прості історії, які є у всіх, вони є забавні, саме тоді я погодився. Правда, одна справа написати, друга – видати. Це була довга дорога, але тим не менше ми цей проект реалізували. Я щасливий, що вийшло саме так, саме зараз, а не тоді – 10 років назад, коли вона вже була написана.

– Ти співаєш, пишеш, а ще я знаю про Твої таланти в сфері живопису. Що можеш сказати про своє захоплення?

– Я захоплююсь живописом до сьогодні, але я не малюю. Те, що я професійний художник за освітою – це моя біль. Я не розумію як так сталось, коли ти жив 20 з лишнім років і вважав себе в принципі художником, а заняття музикою це було паралельним хобі, а потім, як терези, все перекинулось і чомусь сталося так як сталося… Я сподіваюсь, може наївно, що колись… Принаймні, це ж не важко для себе бодай повернутись до цього ремесла. В нас у колективі є справжній художник – це Микола Гаврилів, він розписав Веринську церкву – там більше шестисот фігур і це все реальні люди, вони мають своїх прототипів, там є навіть Петро Гирич, ваш стрийський, є учасники «Мері», а я взагалі в образі князя Володимира. Тобто це варте того, щоб прийти і побачити.

– Хто Твої кумири в музиці?

– Я ріс на різній музиці. Але моя улюблена співачка це Патрісія Каас. Я не знаю звідки це взялось, але я слухаю її музику і вона для мене є ідеальною. Я не знаю як так можна, для мене це космос! Я був на її концертах, вона фантастична жінка. Каас для мене особлива, але разом з тим у мене є цілий пантеон, сотні напевно людей, яких я дуже поважаю і люблю їхню творчість, вони ж створили музику на якій живуть покоління. Але звичайно, що все змінюється, з’являється нова музика, цікава, українська в тому числі, але я, коли є час, все ж таки лізу в свою шафу, де стоять вінілові платівки і слухаю все ж таки групи й виконавців, яких я знаю давно, яких, на жаль, уже немає на цій планеті, вони десь вже в небесних оркестрах, але залишилась ця музика і мені з нею добре.

– Як відбулась Твоя участь у проекті «Пісні війни»?

– Організатори запросили мене до участі, я б можливо і не погодився, тому що тема така дуже індивідуальна, але вони знали, що я знайомий з Богданом Ковальчиним. Про нього можна сказати дуже багато. Він як людина, доволі успішна поза межами війни, він директор радіостанції, в нього дружина, двоє дітей, тобто все якнайкраще, ніхто тебе не рухає, сиди собі і бався на ай-поді. Він на початку цієї всієї історії просто взяв і пішов добровольцем на фронт. Це не вчинок – це вчинок-вчинок! Тоді було таких людей багато. З такими людьми поспілкуватись – це означає доторкнутись до чогось сакрального. Після повернення з війни, Богдан почав писати тексти разом зі своїм товаришем Мар’яном Ганусяком. І ці пісні були просто нереальними, тому що одна справа, коли ти професійний автор, ти підназбирав собі інформації, образів накидав, а інша справа, коли ти учасник цієї історії, коли був там, коли бачив і відчував, боронив товаришів – оце і є та справжність, тому не взяти в цьому участь просто я би мав гріх. Війна змінює людей, не можна піти туди і повернутись тою самою людиною, такого не буває. Але у випадку Богдана, я дуже радий, що війна не вбила в ньому людяність, добро, він не змінився на гірше і це по-справжньому сильно, за це йому честь. А пісня, яку ми виконали «На схід»… Є багато пісень героїчних, а ця пісня – це думки людини, яка побувала Там, і цей синдром війни, який тебе хоче повернути в цю всю історію, де залишились твої дні, місяці, роки… Це сповідь синдрому солдата: «Прощай, кохана. Це твоя драма. Я поїду на схід».

– Ти співпрацював також з гуртом «Рокаш»?

– Так. І це було чудово! Ці «цимборики», я їх від початку люблю, тому що я вважаю, що на фолк-фронті України, це моя думка, у нас біда. Багато людей займаються фолк-музикою, але вони не знають що роблять. Вони уявили собі, що фолк – це полька, так звана «опа-опа», але це зовсім не те. А от Віктор Янцо з командою, вони зовсім по-іншому підійшли до цього стилю. Чому мені це близько, тому що ми з двох боків однієї гори – я з Карпат, він із Закарпаття, і ті пісні, які вони співають, багато з них я знав, чув, їх виконують у нас на Бойківщині, просто вони вже деформовані в інший спосіб. Віктор є серйозний музикант з академічною освітою, і ці автентичні співи він подає не банально. Коли я почув їх, я собі сказав «Слава тобі Господи, що є щось таке, до чого можна по-справжньому доторкнутися». Мені подобається ця справжність у випадку з Богданом, у випадку з Віктором. І коли мене запросили співати пісню «Яворик», я з великою радістю погодився.

– У Тебе пісні досить різноманітні. Як відбувається перехід від такої пісні як «Бандити» до «Незнайомий мій брат»?

– «Незнайомий мій брат» написана швидше аніж «Бандити», на багато років насправді. «Бандити» це десь 2007 рік. Час іде швидко і мені вже важко орієнтуватись коли яка пісня написана. Але все насправді йде просто, тому що життя не складається з одних понеділків, або субот і неділь. Є ще інші дні. Багато хто вважає, що я дуже серйозна людина, але я так не вважаю. Та якщо комусь так здалось, я не буду його переконувати. Мені дуже подобається фраза Андрія Кузьменка, що жити треба так, щоб було з чого «поржати». І це правда, тому що таке коротке життя і треба його наповнювати якимись емоціями. Ну не можна бути гіперсерйозним, як і не можна бути весь час якимось таким дурачком веселим. Тобто це різні обставини. Є час на пісні в стилі «Бандити», і є свій час на «Незнайомий мій брат». Проблема в тому, що такі часи складні зараз, що такі пісні як «Падала зоря» вони актуальніші, ніж такі легкі пісні як «Бандити». Але разом з тим життя складається з різних таких граней, і я б хотів доторкнутися до них усіх, тобто не жити однобоко.

– Коли написав свою першу пісню і що це, власне, була за пісня?

– Пам’ятаю перша пісня називалась «Сьогодні випав сніг», навіть зараз вона в тему до сьогоднішнього дня. Я тоді був захоплений гуртом «Кіно», Віктором Цоєм. Це я був ще в школі, десь клас 10-11. Пісня була доволі філософська, про те, що випав сніг і дерева білі. Першим слухачем була моя сестра, вона тоді ще взагалі була маленька, молодша від мене на чотири роки. Вона сказала «Класно! Вальдемар, все гуд!». Ця її думка була для мене дуже важлива.

– Який Твій найяскравіший спогад з дитинства?

– Якщо з дитинства, то це перший раз коли мене «вдарило струмом» – музикою. Я почув у селі десь на початку 80-х у морозний день, ввечері на весіллі в якогось родича, місцевий бенд грали на страшній апаратурі і «руских» гітарах пісню «Трава у дома» групи «Земля». Я себе пам’ятаю тоді, коли я стояв, бо до того я ж не чув, що музика буває «наживо»… Оцей перший акорд – і я все, відлетів можна сказати. Стою такий у валянках і думаю як це круто! Я потім був на концертах багатьох артистів світових зірок, але такого враження від музики в мене більше не було, як тоді. Пам’ять – штука дуже «фотошопна». У нас живуть певні спогади, але якщо б була можливість сфотографувати реально цих людей, виявляється що це фотошоп, вони в нашій пам’яті змінюються, ми їх змінюємо. Зараз мені б напевно було страшно почути те, що вони тоді грали, але для мене це була істина, це була благодать, яка мене вдарила і напевно змінила. Я зрозумів у ті хвилини, що музика не тільки може бути з магнітофона чи телевізора, а ще можна взяти гітару, ненастроєну при чому, на морозі і «влупашити» як то кажуть.

– Знаю, що в Стрию не вперше. Скажи свої враження про місто.

– Я не дуже добре знаю Стрий. Для мене це місто ще з 80-90-их асоціювалось зі словами «вокзал-цигани-чебурек» (сміється). Але місто прогресувало з того часу, і що б не говорили, країна наша також прогресувала. Ми бачимо завжди чомусь погане, знаємо, що нібито в нас нічого не змінюється. Але якщо б взяти машину часу, опинитись там, то дуже різко б відчув що зараз є насправді багато змін. Де-не-де з’явились дороги, з’явились магазини, в яких плитка на підлозі. Тобто все змінюється, і Стрий в тому числі. Це місто, що хочу сказати, змінюється навіть краще ніж інші міста. Стрий став охайним, є нормальні дороги, класний центр. Тільки люди ходять дуже неа-куратно через дороги, абсолютно не звертаючи уваги на транспорт, а це досить небезпечно. А ще хотілося б, щоб у Стрию стало більше арт-закладів.

Віктор Винник, хто він – музикант, письменник, художник, мрійник, філософ? Напевно все од-разу. Меридіани наших життів завжди спонтанні і різні. Я вдячна, що наші з Віктором дороги переплелись у такій ціка-вій чудовій розмові,яка стовідсотково буде од-ним з тих найцінніших спогадів, які несуть у душі крізь все життя. Отже побажаємо гурту «МЕРІ» якнайкращого вибухового концерту 8 грудня в місті Стрию, де артисти з нетерпінням чекатимуть своїх слуха-чів. Натхнення, ве-ликої успішної праці, і до зустрічі під ритми «Меридіан»!

Марія ПАК.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: