Лицар Добробату пропонує Кайтселійт

Запорожець Олександр Таран – стар­ший розвідник добробату «Донбас», воював з травня до вересня 2014 року (був поранений під Іловайськом). Отримав орден «Лицарський хрест добровольця» та ІІ групу інвалідності. Він є прикладом наслідування не лише для молоді, а і дорослих людей.

В 57 років, маючи вже онуків, він пішов у військкомат і попросився на фронт. Там відмовили: «Ідіть діду до­дому, ви вже застарий!». Тоді він само­тужки подався до Києва, де формувався добробат «Донбас» Семена Семенченка і давши фору багатьом молодикам у фізпід­готовці, пройшов відбір на розвідника.

Його цивільне життя мало чим відрізнялось від долі інших людей: після середньої школи строкова служба в військах ППО (1976-78 роки), потім закінчив економічний факультет Донецького інституту радянської торгівлі і 21 рік працював в об’єднанні «Спорттовари», а потім у буремні 90-ті, як і багато хто з нас, став приватним підприємцем.

Так тривало аж до початку Майдану 2013 року. Спершу до Києва поїхали його син та брат, а він возив їм та друзям-майданівцям гуманітарну допомогу, поки на розвилці на Полтаву та Золотоношу біля посту ДАІ не потрапив у халепу. Міліція його зупинила, а тітушки побили і спалили автобус.

Потім з першого ж дня він був на Запорізькому майдані в загонах самооборони. А в квітні 2014 року пішов до військкомату, щоб взяли у військо, але там, як ви вже знаєте, йому відмовили. Саме в цей час Семен Семенченко привіз до Запоріжжя поховати місцевого прикордонника із зони АТО. А після цього комбат сказав: «В кого є документи з собою, сідайте в автобус і можете їхати з нами». Тож кілька людей з нашого міста поїхали з ним у село Петрівці, що під Києвом, де і формувався батальйон.

– У мене, на жаль, документів з собою не було, – згадує Таран. – Поки поїхав додому за ними, автобус вже поїхав. Та не біда, наступного дня взяв рюкзак, і поїхав туди сам.

У Петрівцях була двотижнева підготовка бійців, а потім нас повезли в Слов’янськ, після цього в Бахмут, Попасну, Мар’їнку, Лисичанськ…

– А як Ви стали розвідником?

– Нас відбирали для цього ще в Петрівцях. Спершу в кандидатах було 120 душ, а залишилось всього 18. Я пройшов всі фізичні навантаження, які потрібні для розвідника і спочатку був заступником командира відділення, а потім і командиром.

– Які ж вимоги перед Вами ставили? Мож­ливо, підтягнутись 10 раз на турнику та й годі?

– Десять – це мало. До того ж, там у повному бойовому спорядженні потрібно було за певний час пробігти крос на 3 км, потім влучно відстрілятись і багато ще інших різних вправ. Тут головне, щоб бажання було.

– А першу розвідку свою пам’ятаєте?

– Так, це були вилазки і в Мар’їнку, і на ту сторону кілометрів за 12 ходив. Нам тоді дали завдання замінувати деякі мости, але наказу їх підірвати ми так і не отримали.

– Яке перше враження, коли приїхали на Донбас?

– По-перше, нам тоді в місті Ізюмі (Харківська область – авт.) для передислокації дали 7 БТРів, з яких до міста призначення доїхав лише один. Так що настрій вже було зіпсовано. Та коли роздивились, то побачили, що місцевим жителям від цієї війни ще гірше.

– Добробатам держава провіант не видавала. Що Ви там їли?

– Тільки завдяки волонтерам і трималися. Спершу нас годували сухпайком «Візіт» з галетами, які я тепер і в голодний рік їсти не буду. А взагалі там велика проблема була з хлібом та водою.

– Як місцеве населення до Вас ставилось?

– Знаєте, в Луганській області був випадок, коли бабка винесла нам п’ять пиріжків. А я запитую: «Що це все? – Так, більше немає». Вона віддала нам останні пиріжки з вишнями. Тоді ми з хлопцями полізли в рюкзаки і віддали їй все, що у нас було.

А були і такі бабки, коли даєш їм хліб, цукор чи макарони, повертаєшся, а вона тобі в спину плює. Різне там бувало. Нам же волонтери харчі машинами привозили, що самі не змогли б і з’їсти. Тоді Семен каже: «Роздавайте людям». Пам’ятаю випадок у Попасній, де питної води взагалі не було і, навіть, технічної. Магазини теж не працюють. Запитую: «Де берете воду?».

Кажуть, десь там село неподалечку є і дехто навіть бізнес на цьому робив. Набирали в молоковози воду і продавали потім людям. Тож ми знайшли цього водовозника і змусили поїхати з нами по воду. Він, правда, опирався: «Не поїду, бо там же…». Але змусили. Набрали води, привезли в Попасну на площу і хотіли роздати її людям, але до нас з місцевих ніхто не підійшов. А ми жили поруч у мерії. Я вже кажу хлопцям: «Ідіть набирайте, пийте, щоб вас побачили і не думали, що ми їх потравимо».

Ми вже і умивались нею, і що тільки не робили. А люди стали підходити тільки, коли стемніло. От так ми там «їли дітей», але перше, що зробили – привезли їм воду. Потім до нас прийшов керуючий «АТБ» і запитав, чи можна відкривати магазин, завозити товар, мовляв, нікуди не підете звідси? Кажемо: «Ні». Тож наступного дня діти вже бігали по місту з морозивом та цукерками.

– Це відбувалось у липні 2014 року?

– Так. Попасну ми тоді довго брали – це вдалося лише з третьої спроби. Нам протистояли загони сепаратистів та росіяни, війська яких влітку вже були там. Це підрозділи «Восток», «Призрак»… Ми навіть привозили в Запоріжжя їх прапори на згадку, які вони покинули. В прокуратурі у них був штаб. А зброї скільки набрали, що вистачило б надовго. Вони опір чинили особливо на вузлових залізничних станціях. Те ж саме і в Іловайську.

– Ви потім туди і пішли?

– Так, проте вже виступили з Курахово. Ми теж по­трапили в «котел», де я і отримав поранення ніг при виході з нього. Відверто кажучи ми знали, що ворог чекає на нас у «зеленому коридорі», але нам дана була команда іти. Хоча була можливість вийти і іншим шляхом. У нас була і зброя, і бойовий комплект.

– Чому ж Семенченко не повів Вас ним?

– На той час комбат вже був поранений і лежав у шпиталі імені Мечнікова в Дніпрі з осколочним пораненням. Вважаю, це була тупість – слухатись того наказу. Краще б ми там залишались, і якщо б і загинули хлопці, то було б за що, а так… Нас розстріляли, як у тиру. Прикро, що при цьому в Києві проводили парад. Можливо, це так потрібно для іміджу держави.

– Багато бійців батальйону ще отримали поранення та загинули?

– Та й досі не знають! От і я маю свідоцтво УБД (учасник бойових дій – авт.) тільки завдяки тому, що потрапив спершу в польовий шпиталь, потім у шпитать Мечнікова, а згодом і за кордон, бо тут вже хотіли відрізати ноги. Я лікувався в Естонії, а там запитують: «Так кого ви нам привезли?».

Тож мене швидко зарахували до однієї військової частини на два тижні, щоб там взялися лікувати. І багато хлопців з добробатів УБД не мали. Ті, хто після поранення, чи полону знову пішов воювати в ЗСУ, тільки тоді його отримували. Я приміром, отримав УБД тільки наприкінці 2016 року.

– Як Ви вирвались з «котла»?

– Мені пощастило, що нас 24 важкопоранених бійців загрузили в останній «Урал». А потім я навіть не пам’ятаю хто нас вивіз. Знаю лише, що нам вдалося вирватися завдяки тому, що водій вийшов з колони і поїхав собі степом. Звичайно, нас обстрілювали, тенд машини був геть посічений кулями, але ні в кого з нас не влучили.

Прийшов до тями уже в якійсь занедбаній лікарні, а потім машиною нас перевезли в Розівський шпиталь Запорізької області. Там мені зробили невелику операцію, щоб зупинити кров, а потім геліокоптером відправили в шпиталь Мечнікова. Згодом в Естонії мені зробили кілька операцій з пересадки кісток, м’язів, шкіри та іншого. Після цього була реабілітація в шпиталі Києва, а потім мені все це надоїло і я поїхав додому. З того часу і веду цивільне життя.

– Ви з побратимами створили «Запорізьку міську організацію ветеранів АТО», чим будете займатись, окрім допомоги ветеранам?

– Ми розуміємо, що війна так швидко не скінчиться доки у нас є такий агресивний північний сусід. Тож ми з представниками Естонії намагались і будемо намагатись впровадити в нашій країні Кайтселійт (добровільне воєнізоване формування, як і Збройні сили входить до складу Сил оборони Естонії – авт.), але держава нас не чує. А тим паче Міністерство оборони. Естонці взяли приклад з давньої козацької структури і зробили в себе армію резервістів.

В ній люди, які відслужили строкову службу, але мають бажання захищати свою державу. Раніше вони раз на кілька місяців проводили вишкіли, а тепер кілька разів на місяць. За 40 хвилин там можуть «поставити під рушницю» 29 тисяч озброєних, цивільних громадян. Це в кілька разів більше, ніж вся їх діюча армія. У кожного кайтселійтівця вдома є зброя: кулемет, чи автомат.

– Ви цю ідею будете втілювати в нас?

– Так. Ми запрошували представників з Естонії, які проводили в Києві в інституті українознавства вже третю лекцію на цю тему. Вони готові допомогти спеціалістами – це ж, вважайте, підрозділ НАТО. Але наші генерали на їх лекціях здебільшого засинають, бо їм не цікаво. Державі, схоже, теж це не потрібно. А без рішення влади нам зброю не нададуть.

– А патріотично-виховну роботу з молоддю будете проводити?

– Так у нас молоді хлопці, які пройшли АТО вже цим займаються. Вони навідуються в школи по всій Запорізькій області: Мелітополь, Оріхів, Бердянськ… Нам навіть допомогли придбати для цього макети зброї, так як в більшості шкіл їх вже немає, оскільки там давно  забули про такий предмет, як НВП (навчально військова підготовка – авт.). А хлопчикам дуже цікаво. Тож їм хоча б покажуть, як тримати в руках автомат та розібрати його.

Звичайно, дітям більш цікаво спілкуватись з молодими бійцями, а от такий дід як я вже більше, мабуть, підходить для патріотично-ідеологічної роботи. Приміром, я нещодавно прийшов до онуки в дитячий садочок на «утренник» і чую, як дітки співають «Во поле березка стояла…».

Це так вразило і, до речі, не тільки мене. Тож я з батьком однієї дівчинки підійшов до завідуючої і запитую чому не співають українських пісень? А вона  у відповідь показує мені методичку для дитячого садка від 1986 року, де чітко написано, що навчати дітей потрібно тільки саме цих російських пісень та танців. Вона сама нам каже: «Допоможіть, будь ласка. Зверніться до кого завгодно, хай це виправлять.

Ми намагаємось це зробити, але поки що зобов’язані працювати за цією методичкою». Я теж хочу, щоб моя онука роз­мовляла українською мовою не лише вдома, а і в са­дочку, та потім у школі. Тому, гадаю, тут потрібно звер­татись до депутатів міськради. Хай Запоріжжя на сході країни буде першим осередком, де поч­неться мовна перебудова, починаючи з дитячого садка.

Юрій ХАРЧЕНКО,

газета  «Запорозька Січ»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: