Юрій ВІРТ: «ФК «Скала» Стрий стала для мене своєрідним «трампліном» у подальшій футбольній кар’єрі»

У серпні 2021 року футбольний клуб «Скала» (Стрий) буде святкувати своє 110-річчя від дня заснування. З цієї нагоди я, як дослідник стрийського футболу та автор багатьох книг про футбольну Стрийщину і зокрема, про ФК «Скала» (Стрий) вирішив на сторінках рекламно-інформаційної газети «Фортуна» (Стрий) та на нашій сторінці у Фейсбуці розповісти про тих футболістів, які у свій час творили славу найтитулованішої футбольної команди Стрия за усю історію існування команд у нашому місті, у вигляді інтерв’ю. Минулого року та на початку цього року ви, шановні читачі, мали змогу переглянути та прочитати про шлях у футболі майстра спорту СРСР, стриянина Олега Бенька, майстра спорту України, стриянина Ігоря Мачогана, майстра спорту СРСР, вихованця Стрийської ДЮСШ Юрія Дубровного. Протягом лютого – серпня місяців цього року на вас чекає інтерв’ю зі справжніми зірками українського футболу, які одягали футболку стрийської «Скали».

Скажу відверто, мій телефонний дзвінок застав зненацька вихованця львівського футболу, воротаря ФК «Скала» Стрий (1992-1995 років), майстра спорту України, 46-річного Юрія Вірта. Представившись йому і розповівши ціль мого дзвінка він люб’язно погодився відповісти на мої запитання.

Візитна картка: Вірт Юрій Миколайович. Народився 4 травня 1974 року в м. Львові. Вихованець СДЮШОР «Карпати» Львів (перший тренер – Володимир Йосипович Беззуб’як). Амплуа – воротар. Зріст – 182 см. Закінчив Львівський державний інститут фізичної культури.

Виступав у командах: 1991 рік – ФК «Газовик» (Комарне),

1992-1995 рр. – ФК «Скала» (Стрий),

1995-1997 рр. – ФК «Львів»,

1997-1999, 2002-2003, 2004-2007 рр. – ФК «Металург» (Донецьк),

2003-2004 рр. – ФК «Борисфен» (Бориспіль),

1999-2002, 2007-2012 рр. – ФК «Шахтар» (Донецьк).

У 2001 році провів 2 матчі у складі національної збірної України.  

Чемпіон України 2002, 2008, 2010 рр.

Віце-чемпіон України 2000, 2001, 2007, 2009 рр.

Бронзовий призер чемпіонатів України 2003, 2005 рр.

Володар Кубка України 2001, 2002, 2008 рр.

Фіналіст Кубка України 2009 року.

Найкращий воротар України 2000 року, за версією газети «Український футбол».

Член Клубу Євгена Рудакова – 102 матчі на «О».

Тренерську кар’єру розпочав у 2012 році, тренером воротарів юнацької, а згодом молодіжної команди «Металург» (Донецьк), де пропрацював до 2015 року.

2015-2016 рр. – тренер ФК «Сталь» (Кам’янське).

25.04.-29.12.2017 р. – головний тренер НФК «Верес» (Рівне).

26.09-10.11.2018 р. – головний тренер ФК «Рух» (Винники),

З 14.червня 2019 року  – головний тренер ПАТ «Рівненський народний клуб «Верес».

– Юрій, як Ти прийшов у футбол?

– Як і більшість хлопчаків через дворовий футбол. Своє дитинство я проводив у дворі зі своїми друзями та футбольним м’ячем.

– У дитинстві, крім футболу займався ще баскетболом та лижним спортом. Чому віддав перевагу саме футболу?

– Крім баскетболу та лижного спорту займався ще і волейболом. Однак, все ж футбол мені більше подобався, тому і вирішив віддати йому перевагу.

– Ти закінчив СДЮШОР «Карпати» Львів. Хто Твій перший тренер?

– Мій перший тренер – Володимир Йосипович Беззуб’як. Саме під його орудою я вісім років вчився азам футболу.

– А хто був кумиром у юнацькі роки?

– Якщо взяти пострадянський простір, то це воротар київського «Динамо» та збірної СРСР Віктор Чанов. А з світових воротарів мені завжди була до вподоби гра найкращого воротаря світу 1987 року, бельгійця Жан-Марі Пфаффа.

– А чому саме вирішив стати воротарем?

– У своєму дворі я завжди ганяв м’яча із старшими хлопцями і мене, як молодшого завжди ставили у ворота. І коли я записався у СДЮШОР «Карпати» Львів, то мій тренер відразу поставив мене у ворота.

– Твоєю першою професійною командою була стрийська «Скала». Чому саме обрав Стрий?

– Після закінчення СДЮШОР «Карпати» Львів, я поступив у Львівський державний інститут фізичної культури і виступав за ФК «Газовик» Комарне у чемпіонаті СРСР серед КФК. У 1992 році я підписав контракт з ФК «Скала» Стрий, яка дебютувала у першій лізі чемпіонату України..

– Ти провів у «Скалі» чотири сезони. Чим запам’ятався цей період?

– Стрийська «Скала» була моєю першою професійною футбольною командою. А підбір гравців був неймовірним: Василь Кардаш, Богдан Стронціцький, Анатолій Петрик, Тарас Павліш, Роман Гнатів, Андрій Покладок, Ігор Мачоган, Михайло Кутельмах, Віталій Шевчук, Сергій Романишин, Віктор Сидоренко, Володимир Ковалюк, Богдан Бандура, Микола Закотюк та інші. Усі вони вже згодом підписали нові контракти з клубами вищої ліги. Свій період у «Скалі» пригадую з насолодою. Саме тут я набрався досвіду. На той час, для мене, як молодого воротаря роки проведення у «Скалі» були дуже важливими у моїй професійній футбольній кар’єрі.

– З ким найбільше прия­телював у стрийській команді?

– Взагалі, у нас була молода та дружня команда. Ми разом відпочивали у вільний від тренування та матчів час. Найбільше я приятелював з: Тарасом Павлішом, Миколою Закотюком, Анатолієм Петриком, Романом Гнатівим, Андрієм Покладком, Володимиром Вільчинським, Ігорем Мачоганом. Я і зараз з усіма ними в добрих приятельських відносинах, передзвонюємося та спілкуємося, пригадуємо свою футбольну молодість.

– У 1992 році в 1/8 фіналу Кубка України ФК «Скала» (Стрий) протистояла гранду європейського футболу – ФК «Динамо» Київ. Що у Тебе відклалося у пам’яті від цього двобою?

– Перед цим протистоянням, ми по черзі сенсаційно перемогли ФК «Нива» Вінниця (1:0-вдома) та ФК «Зоря-МАЛС» Луганськ (0:1-виїзд та 2:1-вдома), які на той час виступали у вищій лізі чемпіонату України. Ці перемоги навели шороху. Свій перший матч ми провели на виїзді у Києві. Скоріше за все, динамівці нас недооцінили і ми зіграли внічию – 1:1. А у Стрию, гра викликала неабиякий інтерес. Переповнений вщерть стадіон вболівальниками, а їх у той день зібралося понад 14 тисяч палко підтримував свою команду. Мало того, на усіх деревах, що росли біля стадіону сиділи люди і спос­терігали за грою. І коли під завісу першого тайму Віктор Сидоренко вивів «Скалу» вперед, стадіон наче «вибухнув» оваціями і пролунало «Скала, молодці». На початку другого тайму кияни відновили паритет – 1:1. І лише у додатковий час кияни завдяки голу Олега Саленка зуміли вирвати таку важку та вимучену для них перемогу – 1:2. Саме після цього футбольного двобою з киянами уся футбольна Україна дізналася про ФК «Скала» Стрий і з командою стали рахуватися, а трансфер деяких футболістів виріс у декілька разів. Саме ця команда стала для мене і багатьох перерахованих мною вище футболістів своєрідним «трампліном» у подальшій футбольній кар’єрі.

– Через 3 роки потому Мирон Маркевич запросив Тебе у ФК «Карпати» Львів. Однак контракт Ти так і не підписав. Що сталося?

– Так, дійсно, у 1995 році Мирон Богданович Маркевич запросив мене у львівські «Карпати». Однак, контракт я так і не підписав, оскільки він написав заяву на звільнення, а новий головний тренер – Володимир Журавчак не був зацікавлений у моїх послугах і зробив ставку на інших воротарів. Коли я вийшов з офісу «Карпат», то зустрів відомого львівського тренера Валентина Михайловича Ходукіна. Ми з ним розговорилися і він запропонував мені вечером прийти на тре­нування ФК «Львів» і переговорити з президентом команди. Після тренування я підписав контракт з ФК «Львів». Два сезони я відіграв за львів’ян виступаючи у чемпіонаті України серед команд I ліги.

– У 1997 році Ти домовився про перехід у ФК «Ворскла» Полтава. Однак до Полтави так і не доїхав, підписавши контракт з донецьким «Металургом». Чому віддав перевагу донецькому клубу?

– Я готувався до переходу у полтавську «Ворсклу», коли мені зателефонував віце-президент ФК «Металург» Донецьк Олександ Косевич і розповів, що хотів би бачити мене у своїй команді. Його дзвінок перевернув мої плани на 360 градусів. Донецький «Металург» очолив відомий український тренер Володимир Іванович Онищенко. Команда завоювала путівку у вищу лігу. Будувалася нова команда з амбітними планами та прицілом на великі завдання. Скажу відверто, за усі роки які я провів у донецькому «Металурзі» жодних проблем у мене не було. Разом зі мною на перший тренувальний збір донецького «Металурга», який проходив в Угорщині поїхали львів’яни Тарас Павліш та Михайло Луцишин.

– У 1999 Ти підписав 3-річний контракт із ФК «Шахтар» Донецьк. Як виник цей варіант?

– Мені зателефонували з офісу донецького «Шахтаря» і розповіли, що клуб зацікавився мною. Зі мною зустрівся Анатолій Федорович Бишовець, який на той час тренував донеччан, ми переговорили і я підписав контракт. Від таких запрошень гріх було відмовлятися і я з великим задоволенням прийняв запрошення донецького «Шахтаря».

– Я вважаю, що саме у «Шахтарі» Юрій Вірт повністю розкрив свій воротарський талант. Згідний зі мною?

– Однозначно, що період проведений мною у «Шахтарі» вважаю найкращим. Я тричі у складі донеччан ставав чемпіоном та володарем Кубка України. У складі «Шахтаря» виступав у Лізі Чемпіонів УЄФА та Лізі Європи УЄФА. Виступаючи за донецьку команду отримав запрошення у національну збірну України. Провів багато незабутніх матчів.

– У складі національної збірної України Ти провів 2 матчі. Мандражу не було?

– Однозначно, що хвилювання було неймовірне. Ти не уявляєш яке це щастя виходити на поле під звуки Державного Гімну України. Пригадую, що перед моїм дебютом у збірній України – 1 вересня 2001 року в Білорусі, на моїх очах виступили сльози. Якби у мене була би хоч одна можливість я б із задоволенням пережив би ці неймовірні емоції. А вже друга моя гра, яка відбулася 5 вересня 2001 року проти збірної Вірменії проходила у Львові. І вдома мені було набагато простіше справитися із емоціями та переживаннями. Дуже приємно, що в обох матчах наша збірна здобула перемоги відповідно 2:0 та 3:0. Це незабутнє враження для кожного футболіста, яке запам’ятовується на все життя.

– У 38 років Ти завершив професійну кар’єру футболіста і став тренером. Чому саме обрав цю професію?

– Я все своє свідоме життя був у футболі, тому коли надійшла пропозиція тренувати юнацьку (U-19), а згодом молодіжну команду (U-19) донецького «Металурга» відразу ж погодився. Мені було дуже цікаво вчитися, дізнатися, збирати інформацію та все це занотовувати. Я їздив на стажування за кордон, багато конспектував. Мені подобається моя професія і тому дуже задоволений, що обрав саме професію тренера.

– Згодом Ти трененував кам’янецьку «Сталь», рівненський «Верес» та винниківський «Рух». Чим запам’яталася робота у цих командах?

– Цікавою та змістовною роботою, а також амбітними завданнями. Я набрався досвіду. У кам’янецькій «Сталі» я працював лише один сезон, разом з майстром спорту України Володимиром Мазяром. З ним ми разом прийшли у рівненський «Верес». Згодом після його відставки мене призначили головним тренером НФК «Верес» (Рівне). Я прийняв команду, яка виступала у першій лізі. Перед нами стояла задача попасти у Прем’єр-Лігу. Ми замкнули чільну трійку призерів і вийшли у Прем’єр-Лігу. Виступаючи вже в УПЛ рівненська команда демонструвала красивий, атакувальний та результативний футбол. Коли я залишав команду, ми посідали третє місце. Попереду були лише «Шахтар» (Донецьк) та «Динамо» (Київ). На превеликий жаль, у винниківському «Русі» я пропрацював лише 1,5 місяця і наші шляхи з власником клубу розійшлися.

– 14 червня 2019 року Тебе вдруге призна­ченили головним тренером рівненсь­кого «Вереса». Чому погодився знову очолити рівнян?

– Тому що команду очолив Іван Надєїн – дуже амбітна та чесна людина. Я мав з ним зустріч у Києві. Він мені детально розповів про те що планує зробити. Після нашої розмови я був призначений головним тренером рівненського «Вереса». Першочерговим моїм завданням було вивести команду в I лігу. Ми посіли третє місце і у стикових матчах за право грати у першій лізі перемогли ФК «Черкащина» та підвищилися у класі. Тепер тримаємо курс на Українську Прем’єр-Лігу (УПЛ).

– Знаю, що напередодні матчів чемпіонату та Кубку України разом з гравцями відвідуєш Покровський Храм у м. Рівне. Ти привчаєш футболістів до духовного?

– Я нікого не заставляю йти до Покровського Храму, це – індивідуально. Але практично вся команда перед матчами приходить у Храм, до о. Петра на благословення. У своїй промові о. Петро находить такі гарні слова, що мені вже навіть не треба давати установку на гру. Це дуже мотивує футболістів.

– Розкажи декілька слів про свою дружину та дітей.

– Зі своєю дружиною Світланою, я познайомився у Донецьку. У нас двоє дітей, син Михайло, якому 18 років. Він свого часу тренувався в Академії футболу «Шахтар» (Донецьк) та донька – Софія, якій 16 років. Обоє займаються балетом. У мене дуже чудова дружина та діти. У нас все добре і я дуже щасливий.

– У серпні цього року ФК «Скала» Стрий буде святкувати своє 110-річчя від дня заснування команди. Якщо б організували товариський матч «Скала» 90-х проти «Скала» 2000-х, Ти б взяв участь у цій грі?

– Із великим задоволенням, приїхав би у Стрий і зустрівся з футболістами з якими колись виступав за «Скалу». До речі, це чудова ідея зібрати футболістів двох поколінь у товариському матчі. Якщо такий матч буде заплановано і у мене нічого не буде призначено на цей день, то я обов’язково завітаю до Стрия, на товариську гру і вийду на футбольне поле. Тому до зустрічі у Стрию.

– Щоб Ти побажав діючим футболістам ФК «Скала 1911» (Стрий), головному тренеру стриян Анатолію Петрику та нашим вболівальникам?

– У цей непростий час, хочу побажати перш за все здоров’я, мирного неба та відродити стрийську футбольну команду до рівня початку 90-х та 2000-х років. Головному тренеру стриян Анатолію Петрику, з яким ми у свій час разом виступали за «Скалу» нових перемог та титулів. Бажаю, щоб команда вдало виступила у Прем’єр-Лізі Львівщини, а згодом – на професійному рівні. Знаю Анатолія Петрика як серйозного та амбітного тренера, тому впевнений, що він цього досягне. А палким прихильникам та шанувальникам ФК «Скала1911» (Стрий) бажаю завжди підтримувати та вболівати за команду, бо вона того варта. Я знаю, що футбол у Стрию люблять і сподіваюся, що місцева влада та бізнесмени будуть фінансово підтримувати команду.

Михайло ОЛІЙНИК.

Фото з архіву автора та Юрія Вірта.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: