НА ВЕРХОВИНІ ЛУНАЛИ «ПІСНІ, НАРОДЖЕНІ В АТО»

Цей фестиваль зародився у Дніпрі три роки тому, і вже тричі відбувся там і в Києві. Але цю ініціативу підхопила вся Україна, оскільки виконавці з’їжджались до цих міст з усіх її куточків: Івано-Франківська, Львівщини, Житомира, Сумщини… Тож «Пісні, народжені в АТО» прокотились майже всією нашою державою. Відбувся фестиваль як в Запоріжжі та Мелітополі, так і у Кропивницькому, Карлівці, Калуші, Житомирі, Знам’янці. І ось нещодавно у Верховині (Івано-Франківщина).

Шлях до фронтової пісні
Незмінним його учасником від нашого міста завжди був ветеран АТО Олег Сорока. Як і в усіх запорізьких патріотів, його доля останніми роками схожа на інші. Разом із дружиною ходили на Запорізький майдан, де Олег вступив у сотню загону самооборони. Потім вони з нею стали волонтерами і допомогали 72 бригаді, яка спершу базувалася в Більмаку, а згодом за Волновахою. А на фронт Олег пішов із третьою хвилею мобілізації. Тоді у 79 бригаді формувався новий добровольчий батальйон «Фенікс», куди і потрапив. Це була гаубічна батарея Д-30. Цікаво, що раніше, під час строкової служби хлопець був снайпером, які так цінувались тоді в АТО, але чомусь військові кадровики це проґавили, а Олег робив лише те, що від нього вимагали.
– Коли знаходишся на війні, то у творчої людини щось коїться на душі, – говорить Олег. Звичайно, у бійця, який мав музичну освіту, на фронті повинна бути і гітара. Тож волонтери йому її і подарували.
Та повернемось до фестивалю «Пісні, народжені в АТО». Спершу вірші до пісень, які він виконував, писала його знайома із Дніпра, а Олег клав їх на музику.
– Ще у 2016 році Дніпро розпочав у себе перший АТО-фест, вони шукали людей, що пишуть на тему війни. В YouTube знайшли і мою пісню. Тож, спершу я виступив там.
– А як Ви організували його потім у Запоріжжі?
– Ми запросили до участі лауреатів, які показали себе в попередніх фестивалях. Взагалі, тоді і зараз іде дуже тісне спілкування між нами в цьому напрямку: хтось їздить із виступами у військові частнини, хтось – на передову, інші організовують фестивалі у своїх містах. Тож я і звернувся тоді до депутата міськради В’ячеслава Зайцева – ми з ним однополчани. Фестиваль відбувся в Обласному театрі ляльок. Цей фестиваль Всеукраїнський – була група «Мрії Марії» із Лозової, хлопці та дівчата з Калуша, Миколаєва, Києва, Вінниці, Умані, Мелітополя, Рівного… У творчому форматі вони розповідають людям на місцях про війну, – зазначив Олег Сорока.

Фестиваль на Гуцульщині

І ось днями Олег повернувся з останнього фестивалю, який відбувся на Гуцульщині. Як розповів ветеран АТО, селище Верховина розташоване в горах на Гуцульщині, де дуже чудове місце. Взагалі в програму фестивалю входила і реабілітація колишніх бійців. Так, учасникам фестивалю у перші два дні провели екскурсії музеями та іншими визначними місцями. Проживання та харчування, звісно, безкоштовне. Для них співали відомі гурти «Коралі» з Франківська та «Моторола» із Хмельницького.
А на третій день сцену віддали виконавцям пісень, народжених в АТО, які приїхали з Умані, Кам’янець-Подільського, Вінниці, Запоріжжя, Франківська та інших міст. Це були патріотичні пісні, написані від самого початку війни. Вони народжені в окопах під впливом того, що хлопці побачили та пережили. Ці пісні вони привезли на мирну територію, але ще й тут продовжують їх писати.
На фестивалі кожен співав по дві-три пісні воєнної тематики. Були і російськомовні пісні, оскільки хлопці починали писати їх тією мовою, якою звикли розмовляти. А-от, наприклад, Олег ще два роки тому почав писати їх виключно українською мовою. «Не можу сказати, що у мене їх багато, оскільки десь бракує досвіду і відповідного багажу», – говорить виконавець.
– І вірші, і музика тепер лише Твої?
– Так. Я ще в дитинстві 3 роки навчався в музичній школі по класу фортепіано. Потім грав у духовому оркестрі, тож ноти знаю. Але всі ці пісні більше складались на слух, під гітару. Коли волонтери дізналися, що нам потрібна гітара, то зробили мені такий подарунок. На жаль, згодом, поки я лежав у шпиталі, хлопці недогледіли інструмент: в нього корпус тріснув навпіл. Для мене це була велика втрата.
                                                                           Незабутні враження від Карпатської краси
– А зараз приємно було спілкуватися з побратимами та гуцулами?
– Так. Це зовсім інша Україна – колоритна, жива. Національні костюми там не просто вдягають на якесь короткочасне дійство – вони їх носять. Ходять у цьому вбранні і співають щедрівки, колядки… Це Україна, яка і до сьогодні живе тими традиціями, що були в них із давніх часів. На свята вони не просто хочуть щось показати тим же туристам чи гостям, це їхнє життя. Вони не заходять до хати, не привітавшись: «Христос народився! Славімо його». Це все з Богом на вустах, вони благословляють господарів, яких там називають гандзя. Там такий колорит, що сам фестиваль для мене вже був чимось другорядним. Дуже сильні враження залишилися в мене від перших двох днів. Просто дивовижна річка Чорний Черемош. А ці незабутні хатинки на схилах гір, ліси, полонини, снігу по коліна і нас на упряжці несуть скакуни – неймовірні враження. Ми були в музеї, де нам розповідали, як і де знімалась кінострічка «Тіні забутих предків». Багато хто, повертаючись звідти, потім говорив: «Потрібно передивитись це кіно ще раз».
Зі сцени він проспівав дві пісні «Дорогие мои пацаны» та «Белый мотив» (враження від «зимової війни»). Загалом фестиваль не носив характер якось суперництва серед виконавців – просто там дають змогу висловитись.
– Ми несемо людям те, що пережили. Це вже служить більше для виховання підростаючого покоління. Передати їм те, через що нам довелось пройти, і щоб воно більше ніколи не повторювалось. Вважаю, що діти повинні знати, адже їм приймати після нас цю країну. Ми розповідаємо дітям, що війна це не юнацький азарт чи залихвацька прогулянка з автоматом на броні БТР, а страх, холод, голод і суцільний жах, – запевняє Олег Сорока.
             На гуцульському весіллі випивають лише півтора літра рому
У селищі Верховина є зал у клубі (приблизно на 200 місць), куди і приходили місцеві, які раніше зустрічали та пригощали гостей. А на третій день вони прийшли їх послухати і привели із собою дітей. Ці люди далекі від війни, але сприймають її як щось особисте, співчуваючи бійцям. Загалом, як я згадував вище, фестиваль більше слугував для реабілітації його учасників – це був чудовий релакс для хлопців. До них приходили «партії» (співочий гурт), які на свята ходять по домівках у національних костюмах і співають колядки та щедрівки – в них такі обов’язки. За «партіями» закріплена певна місцевість, і вони не мають права пропустити жодну хатинку. А коли заходять до двору, то можуть співати колядки по 4 години поспіль. У них вони благославляють господаря, – розповів Олег.
– Що він повинен їм за це дати?
– Там і поняття такого немає, але вони наскільки щедрі в цьому… Гроші, які колядники збирають, ідуть потім на храм, і вони про це звітують. Буває і таке, що по 30 тисяч гривень назбирують. Люди там дуже щедрі, бо це сидить у них з дитинства. Колядники навіть говорять, якщо вони якусь хату пропустять, то їм тоді непереливки буде. Господарі в садибах на них дуже чекають і всі ці 4 години пригощають. Вони спілкуються між собою про Бога, про благословення від Бога, про те, що Христос народився і як це було.
– І все це по-тверезому?
– Так. Кажуть, раніше люди у Верховині взагалі не вживали алкоголю більше, ніж з наперсток. Наприклад, якщо вони збирались на весілля, яке відбувалось протягом трьох днів, то там обов’язково повинен бути кожен житель селища чи місцевості, де вони проживають. Все це без усіляких персональних запрошень. Кожен брав із собою на плече лантух із подарунками для нової сім’ї. Три дні вони гуляють усім селом і на все це у них виходить десь 1,5 літри рому чи віскі з-за гір, переважно з Румунії, і близько 50 літрів пива.
– Оце так вони жили. Вони раніше взагалі не лаялись, у них зовсім інша культура, – переконує Олег Сорока. Звичайно, фестивальникам вони теж поколядували. Одна колядка нараховує десь 38 куплетів.
– А чи хочуть гуцули йти воювати на Донбас?
– Багато людей зголосились добровільно, а ті, хто не пішов, то лише тому, що для них не було такої серйозної, гострої загрози. Ми ж ближче до Донбасу, тому вже гостро відчували цю проблему, от і йшли на фронт. А на західній Україні зовсім інший дух. Від татка до сина там передавалась зовсім інша історія України. Нам є чому в них повчитися, бо вони мають що розповісти, – підкреслив Олег Сорока.

Юрій ХАРЧЕНКО.
Газета «Запорізька Січ»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: