Володимир ОНИЩЕНКО: «КОЛИ Є ВЕЛИКЕ БАЖАННЯ ПЛЮС ВІДМІННА ОРГАНІЗАЦІЯ НА НАЙВИЩОМУ ПРОФЕСІЙНОМУ РІВНІ – НЕМАЄ ЧОГО БОЯТИСЯ»

45 років тому ФК «Динамо» (Київ) вперше в своїй футбольній історії виборов Кубок володарів Кубків УЄФА. Володимир Онищенко, як і інші динамівці з легендарної команди Валерія Васильовича Лобановського середини сімдесятих, приголомшили в 1975 році футбольну Європу, вигравши згодом ще й Суперкубок УЄФА і ставши таким чином найкращою командою європейського континенту. 

Ви вже напевно здогадалися, що моїм співрозмовником є Володимир Онищенко, людина відома та шанована в радянському та українському футболі. У складі київського «Динамо» він 3 рази ставав чемпіоном СРСР, двічі вигравав Кубок СРСР та по одному разу тримав у руках Кубок володарів Кубків та Суперкубок УЄФА.  У складі збірної CРСР він двічі (у 1972 та 1976 рр.) завойовував бронзові медалі Олімпійських ігор. Крім того, в 1972 році в складі збірної СРСР став віце-чемпіоном Європи. Уже у якості старшого тренера ФК «Динамо-2» тричі поспіль (1999-2001 рр.) вигравав чемпіонат України серед команд першої ліги.

 

Візитна картка: Онищенко Володимир Іванович. Народився 28 жовтня 1949 року в с. Стечанка, Чорнобильського р-ну, Київської області. Футбол почав грати у 1960 році у дитячо-юнацькій футбольній команді заводу «Більшовик».

Амплуа – нападаючий. Закінчив Київський державний інститут фізичної культури і спорту (спеціальність – тренер-викладач з футболу).

Заслужений майстер спорту СРСР. Заслужений тренер України.  

Виступав у командах:

1969-1971, 1973-1978 рр. – ФК «Динамо» (Київ)

1972-1973 рр. – ФК «Зоря (Ворошиловград).

Чемпіон СРСР: 1972, 1974, 1975, 1977 рр.

Віце-чемпіон СРСР: 1973, 1976 (осінь), 1978 рр.

Володар Кубка СРСР: 1974, 1978 рр.

У списках «33 кращих футболістів СРСР» – 5 разів.

У чемпіонатах СРСР провів 175 матчів, забив 55 м’ячів. У кубках СРСР – 16 матчів/7 м’ячів.

Володар Кубка володарів Кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року. У єврокубках провів 25 матчів, забив 12 м’ячів.

За збірну СРСР провів 42 матчі забив 11 м’ячів. Віце-чемпіон Європи 1972 року. Бронзовий призер Олімпійських Ігор 1972, 1976 рр. Зіграв 1 матч у складі збірної світу. Усього за футбольну кар’єру провів 258 матчів, забив 58 м’ячів.

Після завершення кар’єри футболіста працював:

1980-1987 рр. – тренер СДЮШОР «Динамо» (Київ)

1987-1989 рр. – навчання у Вищій школі тренерів (Москва)

1990-1992 рр. – тренер ФК «Динамо» (Біла Церква, Київська область)

1992-1993 рр. – тренер-селекціонер ФК «Динамо» (Київ)

1993-1994, 1995-1997 рр. – старший тренер ФК «Динамо-2» (Київ)

Із 01 по 04.1995 р. – головний тренер ФК «Динамо» (Київ)  

1999-2006 рр. – старший тренер ФК «Динамо-2» (Київ)

1999-2002 рр. – старший тренер молодіжної збірної України

2006-2009 рр. – радник селекційної служби ФК «Динамо» (Київ)

2010-2013 рр. – куратор дитячо-юнацького футболу ФК “Динамо” (Київ)

2013-2018 рр. – помічник головного тренера збірної України.

Кавалер двох орденів «За заслуги» III степеня (2004 р.) та II степеня (2015 р.).

 

 – Володимире Івановичу, у футбол Ви почали грати вдома, у Києві у «Динамо», а чемпіоном СРСР вперше стали у складі ворошиловградської «Зорі». Як можете це пояснити?

–  Я деб’ютував у складі ФК «Динамо» Київ у далекому 1970 році, коли головним тренером був Віктор Маслов. У 1971 році його змінив Олександр Севідов. Я став рідко виходити на поле у складі киян. Після двох се­зонів у складі київсь­кого «Динамо», зі мною зустрівся то­дішній старший тре­нер вороши­лов­градсь­кої «Зорі» Герман Семенович Зонін і запропонував пограти у його команді. Я погодився. На той час у складі ФК «Зоря» (Ворошиловград) виступали висококласні футболісти: Олександр Ткаченко, Анатолій Куксов, Олександр Журавльов, Сергій Морозов, Юрій Єлісеєв, В’ячеслав Семенов та інші. У 1972 році ворошиловградська «Зоря» вперше і, як виявилося згодом, востаннє в своїй славній футбольній історії стала чемпіоном СРСР. Це був перший випадок в історії радянського футболу, коли футбольна команда не із столиці союзної республіки стала чемпіоном СРСР з футболу.

– І все ж через два роки Ви повернулися до Києва. У чому полягала причина Вашого повернення?           

– Моє повернення у Київ пояснюється тим, що, по-перше, я – киянин, по-друге – «Динамо» (Київ) є моєю найулюбленішою футбольною командою, і по-третє мене запросив сам Валерій Васильович Лобановський, який тоді очолив столичний клуб.

– На багатьох фотографіях динамівської команди Ви стоїте чи сидите поруч з Володимиром Мунтяном. Чи не означає це, що саме він був Вашим найкращим другом?

– Мій найкращий друг – людина, яка не має жодного відношення до спорту. Ми разом з ним виросли, він завжди був зі мною – у радісні та гіркі хвилини мого життя і, впевнений, таким залишиться завжди. А з Володимиром Мунтяном ми прия­телювали і, коли гра­ли на виїзді, як правило, мешкали в одному готельному номері.

– А з ким Ви найчастіше ,eли проживали на зборах у складі збірної СРСР на товариські та офіційні матчі?   

– Найчастіше у готельних но­мерах я проживав з форвардом ба­кинського «Нефтчі» Анатолієм Бані­шевським.

– Володимире Івановичу, чи пригадуєте Ви свій перший матч у складі збірної СРСР? Хто Вас запросив у збірну СРСР?

– Мій дебют у складі збірної СРСР у далекому 1972 році. 7 червня у Москві, в товариському матчі, збірна СРСР приймала національну збірну Болгарії. Я сидів на лаві запасних. У перерві до мене підійшов тодішній головний тренер збірної СРСР Олександр Семенович Пономарьов і каже: «Перевдягайся, Володю, заміниш Толіка Байдачного».

– У складі збірної СРСР Ви завоювали срібні медалі чемпіонату Європи 1972 року. У цьому європейському форумі Ви зіграли два матчі, зате які (півфінальний –  з угорцями, та фінальний – з командою ФРН, який, на жаль, програли). А чи був шанс у радянської збірної перемогти тоді німців і стати чемпіонами Європи?

– У 70-х роках минулого століття збірна ФРН була однією з найсильніших футбольних команд у світі. Маючи у своєму складі таких «зірок» світового футболу, як: Зеп Майєр, Пауль Брайтнер, Франц Беккенбауер, Ханс-Ганс Шварценбек, Герд Мюллер, який і забив нам тоді два голи-красені, можна виграти будь-який європейський або світовий форум. Це й довела німецька футбольна збірна, яка через два роки потому здобула титул чемпіона світу.

– У фінальній частині світового чемпіонату в 1974 році збірна СРСР не виступала, хоча перемогла у європейській відбірній групі. У чому полягала причина?

– Футбольна збірна СРСР, як один із переможців європейської відбірної групи, отримала право поборотися за фінальну путівку на ЧС-1974 із однією з найкращих команд Південної Америки – збірною Чилі. Переможець цього двобою і отримував путівку на світовий футбольний форум. У першому матчі, який відбувся у Москві, була зафіксована нічия – 0:0. Матч-відповідь був запланований на 22 листопада 1973 року. Однак, ця гра не відбулася, через те, що у Чилі до влади прийшла хунта, і виступати у Сантьяго на стадіоні «Насьйональ», перетвореному на концтабір, було неможливо. Тому збірна СРСР відмовилася від цього матчу, і фінальну путівку на ЧС-74 отримали чилійці.

– У 1975 році київські динамівці вперше завоювали Кубок володарів кубків, перемігши у фіналі угорський «Ференцварош» з рахунком – 3:0. Чи вірила Ваша команда у перемогу на старті цього турніру?

– Ми прагнули зіграти якнайкраще у кожному матчі. Та лише тільки після того, як перемогли одного іх фаворитів турніру – нідерландський клуб «ПСВ» (Ейндховен), за який тоді виступали шестеро гравців національної збірної Нідерландів, віце-чемпіона світу 1974 року та ще двоє гравців збірної Швеції, були впевнені, що Кубок Кубків не віддамо вже нікому.

 – У фіналі Кубка Кубків Ви забили два красені м’ячі, а ось перший матч за Суперкубок УЄФА проти легендароної мюнхенської «Баварії» пропустили. Що сталося?

– Так, дійсно, завдяки моїм двом м’ячам та голу Олега Блохіна ми впевнено перемогли угорський клуб та вперше завоювали Кубок володарів Кубків. А я у першій грі з німцями не грав, тому що надірвав м’яз. Думав, що не поїду до Мюнхена взагалі, але Валерій Лобановський наполіг. «Треба, щоб Ти поїхав, – промовив мені він, – нехай бачать, що Ти є у команді. Вийдеш на поле, походиш». Суперники знали, що я постійно забивав та відповідно остерігалися мене.

 – У суперкубку УЄФА, за сумою двох матчів ФК «Динамо» (Київ) здолав опір іменитої та титулованої мюнхенської «Баварії», у складі якої виступали п’ятеро чемпіонів світу 1974 року. Чи вірили Ви у свою перемогу?         

– Коли є велике бажання плюс відмінна організація на найвищому професійному рівні — немає чого боятися. Справді, фаворитом того двобою у далекому 1975 році був німецький футбольний клуб. А саме це і потрібно було нашій команді. За баварців тоді виступало ціле сузір’я видатних майстрів світового футболу, на чолі з Францом Беккенбауєром та Гердом Мюллером. Але у тих двох матчах, як кажуть «найшла коса на камінь». Не гіршими від «зірок» баварських були «зірки» динамівські. Три голи Олега Блохіна у цих двох матчах принесли ФК «Динамо» (Київ)таку бажану перемогу в Суперкубку УЄФА. До того ж німецькі футболісти не забили нам жодного м’яча у цих двох матчах.

– Ви виходили на футбольне поле у якості діючого футболіста під орудою багатьох відомих тренерів. Це Віктор Маслов, Костянтин Бєсков, Олександр Пономарьов, Герман Зонін, Микола Гуляєв, Євген Горянський, Валерій Лобановський. Що можете сказати про них? І що використовували у своїй тренерській практиці з того, що колись дали Вам ці імениті наставники?

– Про кожного з цих тренерів я міг би говорити дуже багато, і тільки добре. Кожен з цих перерахованих Вами титулованих тренерів вніс у моє футбольне життя щось нове. Спілкування з ними було для мене цікавим. Усі вони різні люди, але кожен з них – неординарна особистість. Від кожного я дізнався багато тактичних та практичних ходів. Та особливо вдячний долі за те, що свого часу тренувався, а пізніше, після завершення кар’єри футболіста, тренував під орудою легендарного тренера зі світовим ім’ям Валерія Васильовича. Це – тренер від Бога і Людина з великої літери. Його тепер дуже бракує нашому українському футболу. Саме у Валерія Васильовича я навчився багато з того, що використовував у якості тренера. Багато хто вважав і вважає себе учнем Валерія Васильовича. Але те, що він робив, ніхто і ніде не повторить. Тому що тільки йому одному було відомо, що треба робити. Можна копіювати Валерія Лобановського, але це не значить: мислити, як він. Потрібно взяти його методику, але змінювати засоби, пристосовуючись до нових вимог. Він знав, коли сказати, що сказати, а коли промовчати. Міг підібрати ключ до будь-кого футболіста, знав, як вплинути на нього, щоб завести, надихнути його на тренування, на гру. Ніколи не був м’якою людиною, нікого не шкодував, тому що не шкодував і себе. Але вмів захистити та допомогти.

– Ви протягом декількох років працювали у селекційній службі ФК «Динамо» (Київ). У чому, на Ваш погляд, полягає робота тренера-селекціонера?

– На мій погляд, найголовніша риса тренера-селекціонера полягає у вмінні роздивитися у тому чи іншому молодому футболісту-початківцю його потенціал та прорахувати його перспективність.

Розмовляв Михайло ОЛІЙНИК.

Фото з архіву Володимира Онищенка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: