Донбас перетворили на Придністров’я

Запоріжець Андрій Куликов служив в 72 бригаді ЗСУ з лютого 2015 року до квітня 2018-го. Командир БРДМ (бойова роз­відувально-десантна машина мото­пі­хоти). Має президентські нагороди – медаль та грамоти. За мирного життя працював на «Мотор Січі», у вільний час ходив до спорт­комплексу «Стріла», де качав м’язи, тягаючи залізо.

Та коли з Києва почали транслювати спершу революційні події, а потім вторгнення росіян в Крим та на Донбас, як і багатьом українцям, йому це не сподобалося. Хотілося допомогти Батьківщині. Проте, деякий час перебував у роздумах, адже у хлопця сім’я, а вона проти. А в кінці 2014 року Андрій, все ж таки, сам пішов до військкомату і попросив, щоб забрали в армію. А там сказали, що на 2 дні запізнився.

Справа в тому, що тоді вже закінчилася мобілізація третьої хвилі, а на четверту, в лютому 2015-го, він був одним із перших в списку. Тож Андрій нарешті потрапив, куди хотів.  Два тижні пробув з новобранцями в учебці Миколаєва, подивився, як він говорить, на смішних людей, що разом з ним понабирали – один косий, інший кривий і зеків-добровольців ціла купа.

З ним потім служив навіть напівсліпий хлопець. Були й інваліди. Після учебки їх всіх привезли до Волновахи, а менше ніж за добу військові вже перебували в Гранітному. Не пройшло і дві години, як новобранці потрапили там під перший в їх житті мінометний обстріл.

– І які враження?

– Спочатку цікаво було від усього цього, адже все для нас нове, а потім потихеньку стали входити в курс справи і буквально через два дні ми вже вступили в перший свій бій. Спочатку по нас трохи відпрацювали 122-ті міномети противника, здебільшого, щоб «покошмарити». Били з посадки в яку щойно зайшли – спершу по наших далеких позиціях, а потім і по окопах, де знаходилися ми.

Це у них така розвідка-боєм, як вони люблять говорити на своєму телебаченні. Щодня на наші позиції прилітало від 16 мін і більше. А перестрілки з автоматів та іншої стрілецької зброї влаштовувалися через день. Їх ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи) часто намагалися нас «кошмарити», але й самі поверталися з бою не всі.

– Ви знали, хто саме перед вами стоїть?

– Так, місцеві стояли на тому блок-посту. Їх там знаходилось від 15 до 25 осіб в залежності від змін. Там навіть служило два хлопчиська років по 16. Ми спостерігали за ними з біноклів. Один все кулемет РПК тягав за собою, який мало не волочився у нього по землі. А через місяць пацана накрило міною, – пригадує Андрій.

Також він розповів, що ці люди з блок-посту ділилися на 2-3 групи, підходили трохи ближче і з обох сторін стріляли абикуди. А ще до приїзду новобранців, тижні за два-три, вони пішли в наступ, щоб відбити село біля річки Кальміус.

Наші хлопці від них відбилися і з десяток сєпарів там поклали. Майже всі вони виявилися місцевими, лише один офіцер був з РФ (Російської Федерації). Коли українські бійці позабирали трупи, то пішли в село, щоб дізнатися щось про цих людей.

«Де ваші чоловіки? – питають у жінок. – На заробітках», – відповіла одна із них. А після настання темряви ця ж жіночка на тачці забрала тіло свого чоловіка і закопала у себе в городі.

– Це саме ті місцеві, які дуже хотіли Росію і в 2014 році пішли за нею. Два ополченці виявилися з іншого села, ще два з Тельманово, три з Донецька… Загалом, збірна сепаратистів.

– Вони видають це, як захист так званої ДНР?

– Так, як захист своєї землі, яка всіх годує, і нас в тому числі. Навіть не знаю, на якому рівні свідомості у них закладено в голову, що нібито вони годують всю Україну. Тому ці люди і хочуть забрати свою землю, відокремитися від України і приєднається до Росії. Стверджуючи: «Це російська земля, це наша земля!».

– А як вони відреагували на те, що ДНР не визнає навіть Росія?

– Ну, деякі до цих пір ще в надії, а інші зрозуміли, що їх обдурили. Що так звана Динда-ринда – це ніщо. «Ми ось хочемо тепер в Україну, хочемо назад». Вони самі не знають, що хочуть. Звичайно, хтось все ще в соцмережах намагається дійти з Новоросією аж до Одеси, а ті, що стоять зі зброєю на «нулі», їм нібито землю свою захистити від укропів потрібно. Там деякі люди взагалі не розуміють за що вони стоять?

– А справді за що? Скільки їм платять?

– У 2017 році рядовому складу платили по 15 тисяч російських рублів. Офіцерам від 20 до 25 тисяч. Наскільки мені відомо, деякий час там невеликі підприємства, що розміщені в районі Горлівки і Макіївки, стали видавати своїм робітникам зарплату по 13-14 тисяч рублів.

До них одразу приїхали одіозні особи зі зброєю і сказали: «Опускаєте зарплату до 6 тисяч, або ми у вас відбираємо підприємство». Один з цих осіб проговорився, мовляв, на фронті їм уже ніким воювати. А коли зарплати вирівнюються, то хто ж піде в ополчення? Навпаки, воїни починають перебігати на мирні підприємства подалі від куль.

А їх таким чином «душать» і у людей немає вибору. Якщо у чоловіка сім’я і маленька дитина, то з одного боку його теж можна зрозуміти, чому йде воювати. А було й таке, що з 2014 року він бігав з прапорами Росії та ДНР, захоплював приміщення СБУ в своєму місті, але його ідейності вистачило тільки до 2015 року, а потім у сєпара вже не було вибору.

– А жінки теж в їх рядах воюють?

– Так. Скільки разів спостерігав, були на позиціях і вони. Ходять всі з СВД (снайперська гвинтівка – авт.), нібито професійні снайперки. Але вони, скоріше, професіонали в іншому. Здебільшого стріляють «по горобцях», і слава Богу, побільше б їм таких косооких, – сміється боєць.

А загалом він підмітив, що в Донецькій області населення дуже змішане. А ще до 2016 року в боях на донецькому напрямку масово брали участь орки (російські війська – авт.), а зараз на «нулях» стоять лише місцеві ополченці і добровольці з Росії. Від військ РФ приїжджають іноді тільки невеликі рейдові групи, щоб влаштувати з нашими бійцями перестрілку – це відчувається по тому, як вони володіють зброєю.

– Але ж війська їхні залишилися в ДНР?

– Так, ближче до російського кордону з тим, що якщо ми підемо в наступ, вони швидко підійдуть сєпарам на допомогу. А так, в містах і на «нулі», наскільки мені відомо, їх немає – залишилися тільки куратори. У тих військових частинах, що вони створили в ДНР, тепер уже місцеві стають комбригами і комбатами, – стверджує колишній боєць АТО.

А ще піхотинець розповів про кумедний випадок, який стався з ними в кінці 2017 року біля Верхньоторецька. До них на позиції прийшла бабуся років за 80 і каже: «Хлопчики, чого ви тут стоїте? Ось наші «мальчики» (з ДНР) там стоять (і показує рукою). Підіть звідси, нехай вони тут стануть!»

– І що ви відповіли на це бабулі?

– Як можна лагідніше сказали: «Ідіть додому! Тут небезпечно.»

– А як з іншими місцевими ладнали?

– У різних населених пунктах по-різному бувало. Однак відсотків 80 того населення, що знаходиться на нашій території і «нулі» все вже зрозуміли, і тепер за Україну. До когось це дійшло, коли їх обстрілювали сєпари, у когось родичі живуть в ДНР і вони спілкуються між собою. Ті й самі вже не проти повернутися в Україну, або хоча б втекти звідти, але хто покине свій будинок і все добро, що нажив?

– А де вам доводилося жити?

– У нас були такі позиції, що бійців, звичайно, потрібно було змінювати. Тож, на передовій жили в бліндажах. А біля Докучаєвська взагалі жили в бліндажі, який знаходився біля цвинтаря. Перші два дні нам було якось не по собі. Увечері виходиш, місяць світить і хрести стоять… А потім звикли. Похоронних процесій там не відбувалося, оскільки кладовище знаходилося в «сірій зоні» і там вже не дозволяли ховати.

– Як настрій у наших хлопців?

– Відмінний. Ми завжди воювали з посмішкою. Звичайно ж, часом хочеться додому побачити сім’ю. У нас же не як у строковиків, а через кожні 45 діб можна взяти на 10 діб відпустку додому.

– У кого зброя зараз краща?

– І у нас, і у них вона вся радянська. З того що надали нашій країні американці: джипи, джавеліни, інше озброєння, – я на фронті не бачив. У мене був «калаш» 1974 року випуску, РПК 1982 року та БМП «у віці». Ну, бачив я джипи – Нацгвардія на них їздила, яка стояла аж на третій лінії оборони. Також бачив нове українське обмундирування – форму, рюкзаки, бронежелети, та нові автомобілі КрАЗи, що стали робити для армії, але це, знову ж таки, все у Нацгвардії. В ЗСУ нічого цього не було.

– Скільки така війна може тривати?

– Таке відчуття, що це друге Придністров’я. Поки Путін не піде від влади – це все буде продовжуватися. Місцеве населення на Донбасі, якщо навіть щось і захоче змінити, воно вже нічого не зможе зробити. Там уже в кожного третього зброя, а кожен четвертий служить.

Якщо навіть люди піднімуть бунт, він зажене туди свої війська, що стоять під кордоном, і все це швидко заспокоять. На початку 2017 року в них навіть був рейд, при якому вилучали всю зброю у тих, хто вже не служить, або цивільних, у кого вона була. Можливо, якийсь бунт вже планувався, раз там так зробили.

– Ви самі після демобілізації повернулися на завод?

– Ні, і навіть не хочу туди повертатися. Ми з кумом вже другий місяць поспіль намагаємося запустити виробництво тротуарної плитки в місті.

– А на фронт знову не тягне?

– Ще й як! Тому стою ще перед вибором – довести до справи виробництво плитки, чи готувати рюкзак на схід. Я вже і хлопцям, що на Донбасі, телефоную – сумую за ними, – запевняє Андрій.

Юрій ХАРЧЕНКО, Газета «Запрозька Січ»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: