Читачі «Фортуни» про День пам’яті воїнів – інтернаціоналістів

Через горнило Афганської війни пройшли близько 160 тисяч українців (це кожен четвертий радянський військовик в Афганістані), з них 269 – вихідці зі Стрийщини, зокрема 5 офіцерів, 18 прапорщиків, 32 сержанти та 24 солдати. 10 наших краян не повернулися з тієї війни… 15 лютого минає 29 років після того, як воїни-інтернаціоналісти назавжди покинули пекло, де тривала чужа, неоголошена війна в Афганістані.

Поділяючи всю біль з тими, хто втратив на цій війні своїх рідних і близьких, дітей і чоловіків, віддаючи данину поваги 15 лютого на законодавчому рівні в Україні відзначається «День вшанування учасників бойових дій на території інших держав». Ми поцікавилися у наших читачів, зокрема, безпосередніх учасників бойових дій в Афганістані, що вони думають про війну, як їм живеться зараз, як вшановуватимуть побратимів.

 

Ігор РАВЛІНКО, голова Львівської обласної організації «Українська спілка ветеранів Афганістану»

Був призваний на військову службу 22 березня 1982 року. До жовтня 1982 року проходив підготовку в медичному учбовому центрі м. Теджен (Туркменістан). У жовтні 1982 року скерований у ДРА в м. Джелалабад (провінція Нангархар) 66 ОМСБ, де перебував до лютого 1983 року.

Потім – передислокація з батальйону в м. Асабадад (провінція Кунар), де перебував до лютого 1984 року, далі переведений у батальйон в м. Джелалабад, де продовжував службу до червня 1984 року. У той час служба в армії сприймалась як щось необхідне і потрібне, так як це був військовий обов’язок кожного здорового і свідомого чоловіка.

Після повернення адаптація проходила важко: дехто замикався в собі та, окрім бойових побратимів, мало з ким спілкувався, дехто хотів забути все в алкоголі. На жаль, у той час все замовчувалось і практично ніякої реабілітації не було.

Після повернення з Афганістану в перші роки допомоги і пільг не мали, згодом були надані пільги та матеріальна допомога: премії, продуктові пайки, зменшення оплати за комунальні послуги, отримання квартир та роботи. Моральної підтримки від чиновників практично не було.

Думаю, що в нашій державі завдяки такому бойовому братству, як спілка воїнів-афганців, пам’ять про загиблих на афганській війні на належному рівні. Теперішні школярі мало знають про війну в Афганістані, але там, де проводиться військово-патріотичне виховання молоді, наприклад екскурсії в музеї «Афганської пам’яті», зустрічі в школах, коледжах, літніх таборах, виставки військового спорядження, там знають.

Зокрема така просвітницька робота серед молоді відбувається в Стрийському, Яворівському, Жовківському, Бродівському районах, у містах Львів, Трускавець. На даний час, пільги ветеранам Афганістану зменшують, особливо на комунальні послуги та при наданні медичної допомоги. Про сім’ї полеглих в Афганській війні взагалі забули б, якщо б ми не нагадували.

Роман КІНДРАТИШИН, голова Стрийської спілки інвалідів війни ветеранів Афганістану

У жовтні 1984 р. мене призвали до лав Радянської армії. У 1985 р. направили в Афганістан після проходження шестимісячного навчального підрозділу. Відправляли з м. Чірчік (Узбекистан). О третій ночі дали «сухпай», запакували нас повні «Урали» і повезли на Ташкентський аеродром.

Через півтори години наш борт приземлився в Кабулі. Це вже була війна. Біля 103-ї Повітряно-десантної дивізії йшла підготовка особового складу і техніки в бойовий рейд. Виживання тривало ще рік… Служив до кінця 1986 року, включно, в провінції Парван. Так як я з діда-прадіда галичанин, вважав, що війна в Афганістані була злочинна і наших хлопців використовували як гарматне м’ясо.

Після повернення, як такої, реабілітації не було. Хтось себе в мирному житті знайшов, а хтось і ні. Це був час після Чорнобильської катастрофи. Багато «афганців» спивались, інколи потрапляли у в’язниці, закінчували життя самогубством. Багато сімей «афганців» розпались через так званий «афганський синдром».

Воїни-«афганці» гуртувались самостійно в об’єднання і спілки, щоб вирішувати свої особисті проблеми. Моральну підтримку отримував і отримую виключно з Біблії та від батьків. Матеріальну – в основному з праці своїх рук. Увічнення пам’яті загиблих в афганській війні – ініціатива самих її учасників. Школярі частково знають, переважно з розповідей «афганців» (яких, на жаль, не часто запрошують в школи) та телебачення.

Не враховуючи належної медико-соціальної допомоги, якою користуємося, ветерани афганської війни, якщо б не давали про себе знати, були б остаточно забуті. А досвід, здобутий ними на війні належним чином державою не досліджується та не оцінюється. У той час усе вирішувалося під комуністичними гаслами. Словосполучення «воїни- інтернаціоналісти» – це камуфляж злочинної суті війни як такої.

Це була примусова повинність і виживав хто як міг. За комуністичні «ідеали» ніхто не хотів помирати. Галичани себе при цьому не зганьбили, гідно пройшовши дорогами пекельної війни, ціною свого життя іноді рятували інше. 15 лютого – День пам’яті – день молитви за безвинно убієнними. День, коли згадують завдяки кому і чому вижили. День покаяння перед Господом, собою і майбутніми поколіннями. Це день болісної правди.

 

Людмила ДАВИДА, вдова Героя АТО

Війна – це страшна біда, пекло, біль, і не стримані сльози. Ніколи не забуду те, що я побачила в госпіталях. Ідуть борти, лунають сирени швидких, везуть важкопоранених хлопців. Проживши у військовому госпіталі Києва рік, я побачила як бореться кожен герой, щоб стати на ноги, але на жаль, не всі встають, хтось іде з життя, хтось прикутий до ліжка.

Це крик душі, хочеться «вити вовком» 2015-16 роки для мене були просто жахом, важкі травми, все на очах. Війна зруйнувала моє життя! Можна писати книжку, скільки історій. Все перед очима! Не можу про це спокійно говорити, дуже важко… Хочу забути це пекло, коли любиш і не можеш підняти… Нас не питають, а забирають на війну, «хто, як не я піду на захист своєї України» – слова мого чоловіка Андрія Гука.

Я також маю друга, що служив в Афганістані, він часто згадує про війну, і це раптом було сьогодні. Це ж наші хлопці українці, стрияни, вони ніколи не забудуть те, що пережили. Це їхня біль, молодими йшли служити, а кидали їх у Афганістан, це був «совецкий союз», у юнаків іншого виходу не було, за таке й посадити могли, якщо ухилявся від армії. Сьогодні дітям треба правильно доносити інформацію.

Пам’ятати вони будуть завжди! Я ще вчилась в школі, і це був 9-10 клас, привезли в цинковій труні бійця, для мене був шок, ми бігли дивитись, як та мати кричала, а нещодавно привезла коханого я… Не хочеться вірити в це. Хто пройшов Афган, будуть пам’ятати, незалежно чи це буде афішуватись, відзначатись. Це їх біль і спогад.

Шкода, та музей афганців у Стрию ніколи не відвідувала, хоча знаю, що він є. Ніхто не хотів воювати, жити хочуть всі. Ці хлопці «афганці», на мою думку, теж герої, мужні не побоялися, а йшли, хоча це була інша система. Україна втратила і втрачає найкращих Героїв, справжніх, сильних духом. Схиляю голову перед всіма Героями, яких вже немає з нами, і молюся за тих, які стоять там на сході, щоб повернулися додому живими. Боже почуй наші молитви…

Микола СЕНИК, інвалід війни

В Афганістан потрапив восени 1984 р. по стандартному призову в армію. Був водієм-механіком МТЛБ. Служив у Кандагарі в 70-ОГМСБР. Демобілізувався у 1986 році. Згадувати важко, дуже важко, кількома словами не розповіш. Як інвалід війни після поранення, отримую пенсію. Моральної підтримки – жодної. Допомагають постійні зустрічі ветеранів у Стрийському клубі-музеї.

Добре, що діє програма безкоштовних ліків, для учасників бойових дій, яка частково допомагає вирішувати проблеми. Три роки тому у мене виявили важку інфекційну хворобу. Безкоштовна державна програма лікування не дала жодних результатів, а потрібні дороговартісні ліки, а їх дають тільки учасникам АТО.

Тепер змушений приватно знаходити кошти. Твердо розумію, що «афганців», як соціальну категорію починають «скидувати» з рахунків. Зараз своїми силами будуємо капличку по вул. С. Бандери. Дуже допомагають церква, фізичні та юридичні особи. Щороку у цей день з’їжджаються всі ветерани Стрийщини та учасники АТО.

Олег КОВЕРДАН, учень СЗШ №5 ім. В. Стасюка

Звичайно, потрібно відзначати цей день. Адже в тій війні загинуло дуже багато наших українців, які не по своїй волі брали в ній участь. Щоби теперішні школярі розуміли, що будь-яка війна залишає по собі криваві сліди і незагоєні душевні рани. В нашому місті стоїть пам’ятник воїнам-афганцям Стрийщини, які не повернулися з тієї війни.

Відвідував також музей афганців разом із класом. Було дуже цікаво послухати ветеранів, подивитися на експонати та світлини. Вважаю, що наші хлопці стали жертвою зовнішньої політики Радянського Союзу, яка була спрямована на розширення свого впливу будь-якою ціною. Ці війни є різними за своєю суттю.

Війна в Афганістані – загарбницька з боку СРСР, а війна на сході України є не просто визвольною, вона зачіпає геополітичні інтереси багатьох країн світу. Шкільна програма приділяє забагато уваги періоду Другої світової війни (1939 – 1945), а про війну в Афганістані (1979 – 1989) розповідає дуже мало.

Розпитувала Наталія КАРПЕНКОВА

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: