«Той, що лупає скалу»…

Напевно, немає дорослих шанувальників таланту Івана Франка, які не побували на його могилі на Личаківському цвинтарі у Львові і не бачили на поетовому надгробку бронзового Каменяра. Напрочуд вдалий прототип цього образу походить зі священичої сім’ї з м. Острога на Рівненщині. З вигляду це був суворий красень понад двометрового зросту і чудової атлетичної статури Микола Сагайдаківський (липень 1909-лютий 1954).

Прибувши до Львова з непересічним обдаруванням до малювання і скульптури в душі й наміром вступити на навчання у високу школу, він випадково зустрівся з відомим скульптором-емігрантом з Великої України Сергієм Литвиненком. Митець звернув увагу на талановитого хлопця і негайно поїхав з ним до Краківської Академії мистецтв (Польща), аби  допомогти йому влаштуватись на навчання.

Однак до їхнього приїзду вступна кампанія в Академії закінчилась, і було малоймовірно, що це вдасться. Однак С. Литвиненко зумів переконати професорів ознайомитися з роботами хлопця. У результаті Миколу зарахували до складу студентів, так би мовити, пост-фактум. Студії він  відбував успішно, переходячи з курсу на курс без проблем. До речі, разом з ним навчався і відомий згодом львівський скульптор Яків Чайка.

На вакаціях М. Сагайдаківський, якого природа наділила ще й могутнім басом і абсолютним музичним слухом, підробляв для оплати навчання співом у церковному хорі, церковним реґентом, утрійку з братом і приятелем організував церковні хори у селах Криворівні та Жаб’єму (нині м. Верховина) на Івано-Франківщині.

Наприкінці високих студій у Кракові М. Сагайдаківський відбував практику в майстерні С. Литвиненка, де й тимчасово мешкав. Якраз тривав конкурс на найкращий надгробний пам’ятник І. Франкові. У припливі творчого натхнення митець і виліпив зі свого протеже свій скульптурний шедевр, який визнали переможцем, відлили в бронзі і в 1933 р. встановили на місці вічного спочинку поета.

З розповіді художниці Галини Сагайдаківської (доньки чи родички митця) «Життя яскравий спалах» (газета «Наша Батьківщина» від 16 липня 2009 р.), що послужила основою для цієї статті, відомо також про ще три (два бронзові й один керамічний) портрети М. Сагайдаківського роботи С. Литвиненка, у тому числі – «співаючого». Наприкінці Другої світової війни скульптор забрав їх на еміграцію до Америки, і вони потрапили до фондів Українського національного музею в м. Нью-Йорку (США).

У тій же Криворівні М. Сагайдаківський мав короткий роман з дуже вродливою дівчиною-гуцулкою, яка зайшла від нього в тяж. Але до появи на світ їхнього хлопчика-первістка вона поспішила вийти заміж за сільського парубка, з яким кохалася ще до знайомства з Миколою. До честі батька, він не відмовився від нібито «незаконного» сина і принагідно надсилав йому то забавки, то певні кошти.

Десь тоді, можливо, що у Відні, М. Сагайдаківський познайомився зі Степаном Бандерою і під його впливом вступив до ОУН у числі «першого набору відважних». Польська поліція знала про його націоналістичні переконання, пронюхала про участь в ОУН і збиралась заарештувати Миколу просто на квартирі. Завдяки добрим сусідам йому пощастило уникнути засідки, після чого він з метою замести сліди опинився у Варшаві (Польща), де його ніхто не знав.

Там М. Сагайдаківський і по­знайо­мився з гарненькою студенткою родом з-під м. Володимира-Во­линсь­кого. Між ними спалахнуло взаємне почуття. Згодом закохані побралися. Але ще дівчиною вона позувала йому як модель, і її погруддя він втілив у мар­мурі. З інших його монументальних творів відома скульптура Ісуса Христа для мо­настиря в с. Зимному неподалік того ж Володимира-Волинського. Про решту творів інформація наразі від­сутня.

А далі, можливо, з мотивів конс­пірації чоловік облишив скульптуру і став…оперним співаком. Вражена його незрівнянним співочим голосом і яскравими артистичними даними, Варшавська опера послала Миколу на стажування у Віденську оперу (Австрія). Співав на оперних сценах Європи, зокрема Італії. Там його й застала Друга світова війна. Митець устиг повернутися до ще не окупованої гітлерівцями Варшави, забрати дружину з донечкою й відвезти їх до батьків. Відтоді недовгі життєві дороги молодого подружжя розійшлися назавжди.

В одному з боїв на боці УПА М. Сагайдаківський отримав важке поранення. Друзі не без труднощів перевезли його углиб Польщі. Там ним заопікувалась баронеса Шарлотта фон Вебер, з якою він познайомився на гастролях у Віденській опері. Прихильниця його співочого таланту і фізичної краси, баронеса допровадила його на власній особівці до Німеччини. Рана гоїлася довго.

Проживав співак у її розкішній віллі в Берліні поряд з великим палацом, що через десятиліття став резиденцією німецьких канцлерів. Одужавши, наприкінці війни М. Сагайдаківський співав у Берлінській опері, а також у салоні баронеси для її німецьких гостей, зокрема в операх «Лоенгрін» і «Перстень Нібелунгів» Ріхарда Вагнера, «Севільський цирульник» В.-А. Моцарта, ін. Улюбленою піснею співака була «Дивлюсь я на небо», в якій виливав перед вдячними слухачами свою тугу, ностальгію за рідним краєм. Повернення до дружини й донечки, які опинились за «залізною завісою»  в СССР, означало для нього смерть або Сибір, тому він мусив залишитися в Німеччині.

Сердечна німецька баронеса, яка врятувала українського співака, стала його другою дружиною. А він не переставав тужити за волинською дружиною-українкою та донечкою, котрі проживали з його батьками в Україні. Своїй найдорожчій кровиночці він передав братом, а той через чужі руки діамантові сережки і свою світлину з написом: «Донечко, люби свою Вітчизну Україну, люби людей». Якби був залишився живий, то з пом’якшенням політичної ситуації в СССР після смерті Сталіна зміг би  повернутись додому або принаймні приїхати погостювати, щоб обняти дружину й доньку і знову з’єднатися з ними в одну сім’ю.

Але дала знати про себе важка воєнна рана. Довелося лягти в лікарню. На жаль, внаслідок ускладнення здоров’я, теж пов’язаного з давньою раною, і передозування наркозу могутній організм М. Сагайдаківського не витримав, і він помер на операційному столі. Прожив неповних 45 років. Похований у родинній каплиці в маєтку баронеси на схід від Берліна.

Залишилася донька скульптора і співака, яка замешкала у Львові. У слушний час вона зуміла відвідати Берлін, знайшла будинок тієї баронеси, де провів останні роки свого життя її тато, а також почула спогади про його перебування там.  Однак через закінчення візи жінка не встигла побувати на могилі М. Сагайдаківського. А в Канаді проживав брат талановитого митця.

Звідти він писав його доньці: «Твій тато часто рятувався від ностальгії українськими народними піснями і часто співав їх у салоні баронеси для німецьких гостей, які були від цих пісень і виконання в захопленні. Лебединою піснею Миколи Сагайдаківського була його улюблена пісня «Дивлюсь я на небо». Її Микола співав у салоні Шарлотти для німецьких гостей на Різдво, на останнє Різдво (1954 р.-Авт.) свого життя»…

Можна вважати, що нині ім’я талановитого українського скульптора, співака М. Сагайдаківського почало повертатись в Україну. А загалом яскраве життя й творчість скульптора і співака чекають глибшого дослідження, можливо, навіть дисертаційного, та популяризації.

Як перший крок на цьому шляху, варто увічнити пам’ять про митця принаймні меморіальними таблицями на його малій батьківщині в Острозі і, зрозуміло, у Львові. Якщо це не вдасться найближчим часом, то мало б удатися через два роки, в 2019 р., на який припадають 110-річчя від дня народження і 65-річчя від дня відходу митця за межу вічності. Тільки б ми не були байдужими.

Роман ПАСТУХ, член Національної спілки письменників України.

Фото з сайту www.hal-zoria.ia.ou

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: