Ростислав Тищенко. Від волонтерства до Збройних Сил

Поділитися

Четвертий рік в Україні триває війна, четвертий рік ми оплакуємо загиблих на Майдані та на сході. Проте з кожним днем нас все важче розчулити, помаленьку наші душі атрофуються до несправедливості, корупції і новин, яких вже не хочеться слухати. І коли, здається, все штовхає в депресію, раптом у поле зору попадають люди, які не здалися. Прості, сильні духом і чисті серцем. І тоді ми, як співається в одній пісні, оговтуємось від контузії.

Ростислав Тищенко – стриянин, відомий волонтер, який пройшов Майдан з самого початку і вже четвертий рік регулярно їздить з допомогою на схід. А тепер підписав контракт із Збройними Силами. Саме таким людям ми завдячуємо своєю безпекою і свободою.

Як все починалось

Усе почалося з Майдану. Того ранку, коли Україна здригнулася від звістки про жорстоке побиття студентів було прийнято рішення: треба підніматись. «Того ж дня я поїхав у Київ. Добратися не було ніякої проблеми, тому що їхали як приватні автомобілі, так і цілі автобуси. На другий день зранку вже був там. Було дуже багато стриян, ми зібралися разом і одностайно вирішили, що будемо ставити намет.

Фактично, ми одні з перших, хто розклав великий намет. Перші намети, столи, стільці, пічки привезли буси «Доброго серця» Олега Канівця. Вже потім необхідне купували із грошей, які збирали люди по церквах. У Народному домі у Стрию постійно працював Штаб спротиву ГО «Майдан», який постачав до Києва все необхідне.

Ми зорганізувались таким чином, що постійно на Майдані залишались близько 20-ти чоловік. Це був кістяк. Хоч щодня приїжджали люди. Хтось – надовго, хтось – сфотографуватися, і ввечері повернутись додому. А хтось приїжджав і був з нами до останнього», – згадує Тищенко.

З певною ностальгією Ростислав розповідає, Майдан – це була держава в державі, де панувала надзвичайна атмосфера, яка заряджала і давала віру в майбутнє. Незважаючи на морози, невідомість і страх, що тебе можуть убити.

Уже після того, як зрозуміли, що режим Януковича скинуто, вирішили залишатись на Майдані для того, аби проконтролювати, що висунуті вимоги будуть виконані новою владою. «На жаль, цього не сталося», – підсумував чоловік.

Волонтерство, як поклик душі

Через деякий час почався набір у Національну Гвардію, куди Ростислав зголосився добровольцем. Проте за станом здоров’я йому відмовили. «На той час для мене, то була величезна трагедія. Завжди вважав, що найцінніше – це душевний спокій. Я не міг знайти спокою, тому що розумів, що не можу просто сидіти. Тому почав збирати допомогу і возити її на схід як волонтер. Це мій особистий інтерес (червоніє чоловік). Я шукав душевного спокою», – говорить Ростислав.

І хоч у той час у солдатів не було нічого, та настрій був піднесений. Люди віддавали останнє, лиш би пішло на користь.  «Тоді був дуже великий брак всього. Хлопці воювали без шоломів, без бронежилетів, не говорячи вже про термобілизну, біноклі і більш необхідні речі. Про тепловізори взагалі дізнались пізніше.

Хоч тоді було набагато легше в психологічному плані, тому що настрій був піднесений. Люди збирались, організовувались. Крім того на Майдані було багато зарубіжних журналістів, які дуже сильно допомогли. Також допомагали підприємці. Мікроавтобус, в якому я їхав на схід був напакований щонайменше на півмільйона доларів. Спочатку все купувалось за кордоном і було дуже дороге. Це вже пізніше українські виробники почали робити аналоги», – розповідає волонтер.

Спочатку все необхідне збиралось на Майдані, згодом чоловік повернувся до рідного міста і зареєстрував громадське формування «Стрийська народна дружина 3-ї сотні самооборони Майдану».

«Зібралися всі, хто був на Майдані – люди, які перевірені тим часом. Ще до створення організації я сам здійснив декілька поїздок. І кожного разу думав, саме ця поїздка остання, я вже свій обов’язок виконав, чим зміг допоміг, треба повертатися додому. Але поступово затягувало. Познайомився з багатьма людьми, зокрема зі Стрия, там, на війні. Хлопці почали дзвонити, робили якісь замовлення», – ділиться волонтер.

І наголошує, якщо в той час, коли війна розпочиналася, назбирати машину з необхідною допомогою, щоб відвезти солдатам було легко, то зараз це зробити дуже тяжко.

«Зараз назбирати на якийсь тепловізор чи приціл нереально просто. Та й поїхати туди дуже тяжко. Потрібно і паливо, і замовлення якісь виконати, і в дорозі поїсти…  Хлопці там не голодують. Та й сьогодні забезпечені в основному всім, що треба. Їм неважливий той кусок ковбаси, цукор, кава чи ті ж сигарети.

Тут важливе інше, волонтери – це той місток між домівкою і війною, завдяки якому вони відчувають, що потрібні. В психологічному плані їм набагато легше, коли до них хтось приїжджає, коли про них пам’ятають. Для них радість навіть побачити львівські номери на авто.

Заради цього потрібно туди їздити, – наголошує Ростислав. І додає: «На сьогоднішній день, як волонтер я себе вичерпав, тому підписую контракт із Збройними Силами. Проте волонтерська діяльність не припиняється, організація залишається. Залишаються достойні люди, які будуть працювати і далі».

Волонтери живуть у дисонансі між двома світами. Їм завжди важко їхати на війну і важко звідти повертатись.

«Коли їдеш туди, то розумієш, що залишаєш сім’ю, в голові пролітають думки, що можеш і не повернутися. І навпаки – звідти їдеш і болить сердечко, що не лишився поряд з хлопцями. На війні атмосфера захоплює, починаєш думати по-військовому. Хоч психологічно мені було легше ніж хлопцям. Я був вільною людиною, не слухав нічиїх наказів, міг у будь-який час повернутись додому. Тепер тиждень-два прийдеться звикати до наказів», – сміється волонтер.

Надія помирає останньою…

Цієї весни буде чотири роки його волонтерської діяльності. Більшість цього часу чоловік пробув на сході. «Сьогодні проблема нашого війська в тому, що бракує людей. Наші ЗС укомплектовані на 30-40 відсотків, не більше. Люди не хочуть воювати. Я розумію тих, які по суті своїй воювати не можуть.

Але вони говорять прямо «на війну не піду, бо це не моє, буду допомагати чим зможу». В такому випадку від людини більше користі, ніж він сидів би на сході і не знав, що там робити. А є такі, яких я зі свого життя викинув. Це ті люди, які і далі їздять на заробітки в Росію, мотивуючи це тим, що їсти, жити і годувати сім’ю треба. З такими людьми мені не хочеться спілкуватися, не хочеться їм щось доводити», – говорить Ростислав.

Тищенко  переконаний, теперішня ситуація – це великий шанс для України вибороти своє право на свободу. І буде боротися до кінця. «Люди розчарувались не стільки у війні, як у нашій владі. Але це все дуже відносно, зранку можна бути розчарованим, а до обіду вже літати на крилах. Якась мить може змінити настрій і життя.

Хтось говорить «я втомився від тої війни». При тому ні разу там не побувавши і нічого не зробивши. Ці люди найбільше і говорять.  Дуже часто можна почути як нарікають на Президента, депутатів і на владу загалом, але в той же час бабуся недоважить яблук на базарі, якийсь водій займе три паркомісця…

І найжахливіше, що все це вже стало нормою. Вони вважають, що так має бути. Не треба жалітися, починати треба з себе. Я не говорю робити щось надзвичайне, не всім судилося робити великі справи. Треба робити все, що залежить від тебе. В усьому іншому покластися на Бога», – переконаний Ростислав.

За словами Ростислава Тищенка, українці борються за свою свободу. І жодна відносна економічна стабільність не зможе її замінити.  «Наші люди врятували Україну. Якби не вони, то невідомо де були б зараз «зелені чоловічки». І всі розуміють, з російським ярмом треба рвати раз і назавжди. Ми зараз маємо великий шанс це зробити.

Якщо не зробимо ми, то рано чи пізно цю справу будуть завершувати наші діти. Інша справа, що влада не показує народу, що робить бодай щось для покращення ситуації. Наш Президент, я говорю про це прямо, схожий на спекулянта на базарі. Все купив, все продав. Але надія помирає останньою», – говорить чоловік.

Він наголошує, коли все розпочиналося, то було схоже на справжню велику війну. Сьогодні ж найбільше сил у солдат забирає очікування невідомо чого. Проте це зовсім не означає, що тепер безпечніше, ніж було тоді.

«Солдати вже звикли, що нема конкретних завдань. Очікування важке. Особливо складно коли тебе чи твого побратима судять за речі, які в голову не вкладаються. Це попри те, що лапають полоненого зранку, за ним приїжджають з СБУ, а ввечері його знову лапають зі зброєю в руках. А людей, які справді воюють або вбили, або посадили за те, що неправильно вистрілив, якомусь чину на ногу наступив. Це найбільш прикро», – говорить Ростислав.

Та сьогодні наша армія схожа на вовків, які точно знають, що роблять

«Коли я їздив перші рази, то бачив хлопчиків із перестрашеними очима. Від них віяло безнадією і важко було на то дивитися. Зараз зовсім інша справа – зараз там вовки. Їх не настрашиш ні 120-м калібром, ні  150-м. Це професіонали, хтось у більшій мірі, хтось у меншій, але вони знають як воювати. Це вже не ті хлопчики, яким примусово висилали повістку і тягнули на війну.

Зараз людина йде туди, їй дають аркуш паперу, де все прописано. Вона знає, що робити, на що йде. Хтось, можливо, йде з меркантильних інтересів, бо не має де себе подіти. Але й це добре. Якщо держава створили такі умови, щоб привабити людей, то нехай буде так. Суттєвої різниці між духом, що був тоді і є тепер я не бачу», – каже Ростислав.

Незважаючи на всі недоліки влади та й ситуації в країні загалом можемо бути впевнені, рано чи пізно  Україна буде вільною державою сильних духом людей. Тому що поки існують такі воїни можемо не переживати за свою безпеку. Наше ж завдання забезпечити їм надійний тил.

ГФ «Стрийська народна дружина 3-ї сотні Самооборони Майдану» продовжує допомагати фронту. Долучайтеся! Ваша допомога дуже потрібна! 093 808 26 04 Андрій Грущак, 096 518 13 33 Ігор Пагутяк.

Христина ПАВЛУЧКОВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: