Презентація «Бунту правих» за участю його…учасників

Почати інформацію про цю «церковно-презентаційну» подію варто з анотації до книжечки відомого журналіста, письменника і краєзнавця, автора сімдесяти книг різної тематики і жанрів Романа Пастуха «Бунт правих» (Дрогобич, Посвіт, 2015, 48 с.). Ось вона: «У 1967 р. в селі Великих Дідушичах Стрийського району на Львівщині стався безпрецедентний для тих часів селянський бунт і страйк проти свавілля влади. В епіцентрі подій опинився священик, якого вона хотіла усунути з парафії. На його підтримку піднялась ціла громада. Протягом наступних років ця історія отримала драматичне й трагічне продовження у долі ще кількох осіб – директора школи, її випускника, який став священиком, і його тата. Люди побачили в ній перст Господній…».

Процитовану лаконічну анотацію доцільно розширити, аби читачі зрозуміли краще, що й до чого. Отже, в 1960-х роках у Великих Дідушичах уже кілька років служив парохом на Великі Дідушичі та Угольну о. Ізидор Николин. Через кілька років після нього туди прибув на посаду директора середньої школи активний комуніст Ярослав Білінський. І треба ж було так статися: перший з них був колишнім учнем другого як учителя історії Підгородцівської середньої школи на Сколівщині! Душпастир мав велику повагу і авторитет у громаді, зокрема серед учнівської молоді. А що Великі Дідушичі здавна вважалися дуже релігійним, набожним селом, то отець користувався не меншою шаною і серед дорослих. У неділю і в свята церква не вміщувала всіх віруючих, дарма що директор і він же колгоспний парторг, який заповзявся «зробити село червоним», примушував учителів вистоювати на гостинці і «брати на олівець» учнів, котрі приходили на Службу Божу.

Спочатку нічого не віщувало «вітру і бурі». Священик служив собі в церкві, а директор-парторг керував школою, парторганізацією, читав уроки і нав’язував атеїстичний світогляд. Але як збити наростаючу хвилю релігійності села завдяки пароху? Та способом «закручування гайок» за допомогою різних заяложених і безрезультатних антирелігійних засобів! Однак у відповідь на утиски та переслідування кількість дітей у церкві не те що не зменшувалася, а збільшувалася. Тривога! Хто легко пускає під укіс усі атеїстичні зусилля директора і влади?

Без вини винним виявився, звісно ж, священик, якого влада вирішила усунути з села. Спочатку виглядало, ніби на це нема ради. Його і вмовляли, і лякали, і шантажували, і погрожували, і викликали в район тощо, але о. Ізидор відповідав: «Мене люди не відпустять». Тоді влада постановила під приводом позбавлення пароха дозволу на Богослужіння і його нібито «зняття з реєстрації» позбавити громаду Великодньої Літургії та свячення пасок. Село завирувало, та в останній момент влада зняла напругу, і Великдень минув без ексцесів.

Але бунт продовжував назрівати, бо влада вирішила будь-що позбутись непокірного священика. Йому запропонували «зникнути» з села на три місяці, а там пообіцяли підшукати іншу парафію. Це переповнило чашу терпіння села, і воно застрайкувало і збунтувалось. Колгоспники не пішли на роботу, учні до школи. Біля приміщення сільради зібралось до двох тисяч людей – майже ціле село! Позаяк усю цю кашу «заварив» директор-парторг, вони настільки розгнівались, що були готові от-от вчинити над ним самосуд. На щастя, до цього не дійшло, проте йому добряче дісталось: і словами, і кулаками, і болотом, і камінням. Все ж таки невдовзі о. Ізидора перевели в інший район, і Великі Дідушичі поступово вгамувались.

Через кілька років випускник школи, коротко її старший піонервожатий і вчитель малювання Павло Кочкодан, чия хата сусідувала зі школою, здійснив свою давню мрію і вступив до Ленінградської духовної семінарії. Коли він через два роки навчання появився у Великих Дідушичах, перші керівники колгоспу і села за наказом із райкому партії вчинили грубу провокацію, і семінариста засудили на 15 діб адмінарешту начебто за проведення релігійної пропаганди серед дітей. Додатково сільрада під приводом спорудження житла для вчителів забрала від Павлового тата присадибну ділянку, компенсувавши її іншою далеко від села, аби йому було важко туди добиратись.

На відібраній ділянці школа посіяла кормові буряки. Якось увечері Кочкодан-тато вирішив намикати їх трохи для худоби. За цим «страшним злочином» його застав розгніваний директор-парторг, що аж кипів злістю до нього через вчинок його сина. У відповідь на застосування грубої сили директор отримав від «страшного злочинця» незначне ножове поранення. На шляху до виздоровлення він у лікарні випив протипоказаного соку. Шов на рані розійшовся так швидко, що лікарі не встигли знову надати допомогу, і він відійшов у небуття. Дорогою до місця вічного спочинку машина з його домовиною потрапила в аварію, за що був засуджений на п’ять років водій і тато п’ятьох дітей.

Певна річ, Павловому татові приписали навмисне вбивство директора-парторга і за вироком виїзного суду в його селі (!) засудили за…13 буряків аж на 13 років ув’язнення! Старий відбув його «від дзвінка до дзвінка». А тим часом Павло закінчив і духовну семінарію, і духовну академію, став кандидатом богослов’я, нагороджений церковними орденами й нині служить в одному з львівських храмів…

Як бачите, навіть дуже стислий переказ цієї унікальної історії для всієї колишньої «імперії зла» придатний для створення кінофільму, написання роману чи поеми. Автор же книжечки «Бунт правих» Роман Пастух зробив перший крок у цьому напрямку. Його книжечка особливо цінна тим, що побачила світ за життя головних дійових осіб, і тому має безсумнівну документальність і на практиці довела правдоподібність вифантазованої Іваном Франком перемоги над ворогом громади села Тухлі з його історичної повісті «Захар Беркут»: коли стати заодно, не встоїть ніякий нападник! Цим великодідушицька історія 1967 року і є найціннішою для будущини.

І ось у неділю, 18 червня 2017 р., «Бунт правих» зібрав на презентацію в сільській церкві Стрітення Господнього сотні мешканців Великих Дідушичів. Після Служби Божої, яку відправив парох о. Василь Федорович в асисті інших священиків і запрошених представників духовенства, першого причастя групи дітей присутні змогли зустрітись і послухати гостей. Ними стали уродженець Великих Дідушичів, депутат Львівської обласної ради першого демократичного скликання, засновник і керівник першої в Україні Стрийської кредитної спілки «Вигода», завдяки якій книжечка стала фактом, підприємець, громадський діяч Петро Маковський, о. Павло Кочкодан, автор видання Роман Пастух. Наприкінці презентації до них долучився ще й старенький о. Ізидор Николин, який живе в селі Єзуполі біля м. Галича на Івано-Франківщині. Прикметно, що ні один з антигероїв описаної історії чомусь не дожив до цього радісного і пам’ятного для села дня…

Стоячи перед Престолом Божим, промовці мали чим поділитись із присутніми, котрі вислухали їх з великою увагою і повагою. А чимало людей старшого віку змогли повернутись спогадами у незабутню подію 50-річної давності як її безпосередні учасники й очевидці. Наприкінці презентації вони придбали собі примірники «Бунту правих», аби через новостворений фонд громади «Лелеки» Великих Дідушичів започаткувати своє організоване громадське життя. Зібрані кошти стали їх першим внеском у цей фонд для втілення проектів у рідному селі.

Така громадська діяльність має історичну тяглість. Згадаймо: до 1939 р. в галицьких селах вирувало життя, зосереджене в клітинах товариств і кооперативів, як «Просвіта» з її читальнями, «Сільський господар», «Маслосоюз», «Рідна школа» та інші. Вони з року в рік прищеплювали і зміцнювали в людей національну свідомість, патріотизм, підвищували їх освітній і культурний рівень, залучали до економічного та соціального розвитку сільських громад, а в підсумку – до підвищення їх добробуту. Незважаючи на заборони та репресії комуно-російського режиму упродовж багатьох десятиліть його панування, посіяні колись цими осередками зерна не пропали, безслідно не щезли, а то тут, то там проявлялись і давали сходи. Яскравим проявом цих глибинних процесів і стала великодідушицька історія 1967-го…

Коли пам’ятна презентація добігла кінця, Петрова мама, пані Дарія Маковська, запросила гостей до себе додому «на пироги». Цікаві спогади за щедрим столом тривали ще зо дві години. Всі зійшлися на думці: як нині потрібно, і частіше, влаштовувати в наших селах різні дійства і заходи, щоб жителі відчували себе активною частинкою життя свого народу і прилучались до розвитку як рідного села, так і розбудови Української держави.

Іван ДЕМКІВ.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: