ПОВЕРНУТА ІЗ ЗАБУТТЯ

В одній з давніх легенд розповідається про те, що коли Господь обдаровував усі землі світу багатствами, українській землі, яка постала перед ним останньою, не залишилося нічого, окрім народної пісні. Та він пообіцяв, що пісня допоможе людям пережити все лихо та ще й нестиме радість і світло. Закоханою до безтями в українську народну пісню була героїня вечору-спогаду, який нещодавно пройшов у виставковій залі Стрийського краєзнавчого музею «Верховина».

Повернути із забуття ім’я нашої краянки, етнографа із с. Ходовичі Ганни Білінської спробувала молодший науковий працівник музею Ірина Ханик. Попри сумніви та перепони, по крихтах збирала вона інформацію про жінку, яка залишила помітний слід у житті – 545 пісень записаних по різних селах Стрийщини. Ці безцінні скарби були упорядковані та підготовлені до друку. Збірник називався б «Пісні Ходовичів». Та надто довго у видавництві «Музична Україна» «думали» (а це були 80-ті роки минулого століття – розквіт бюрократії й не тільки). Де знаходиться рукопис нині ніхто не знає.
Хрещеним батьком збірки був декан факультету громадських професій Львівського зооветеринарного інституту, скрипаль, музикознавець Євстахій Дюдюк. Саме натхненна знайомством з однодумцем та дослідником трансформації традиційної усної народної творчості у ходовицькому музеї академіка Філарета Колесси (уродженця села), Ганна розпочала на початку 70-х років ХХ ст. фіксувати фольклор.

Ірина Ханик відтворила перед присутніми життєвий шлях непересічної жінки, якій би цьогоріч виповнилося 90 років. Зростала вона у бідній родині. У чотирнадцять років захворіла на туберкульоз кісток і стала інвалідом. Згодом її порівнювали з Лесею Українкою, яка мала таку ж недугу. Обидві жінки попри фізичну біль залишалися сильні духом та одержимі справою свого життя. Про Ганну Білінську казали: «Їй легше співати, ніж говорити». Пісня рятувала її від смутку й безвиході. Вона наполегливо продовжувала пошукову роботу Івана Франка, Ольги Дучимінської, братів Колессів, не прагнучи слави чи винагороди. Вона мала напрочуд легку вдачу, була товариською та намагалася завжди знаходитися в епіцентрі культурного життя рідного села.
Про невідомі й призабуті події пов’язані з Ганною Білінською розповіли її односельці та родичі, які чисельно приїхали з Ходович на вечір пам’яті. Завідувачка сільським клубом Ганна Винник поділилася своїми спогадами про енергійну, винахідливу та творчу натуру жінки. Ганна Білінська мала ще й неабиякі організаторські здібності. Була задіяна у фольклорному ансамблі й драматичному гуртку. Писала сценарії до різних свят. Залучала місцевих школярів до творчості. Не обходилися без неї і вечори у «Просвіті». Вона вчила молодь пісням, оповідала історію України та церкви, які добре знала. Прищеплювала дух патріотизму і любов до української пісні й наймолодшим, коли працювала вихователем у садочку, бо вважала, що народна пісня – це генетичний код нації, це душа і серце народу. «Пісня лише тоді живе, коли її співають», – любила повторювати жінка.

Навіть коли Ганна лежала в лікарні прикута до ліжка вона не марнувала часу. Читала і вишивала, а ще записувала у зошит свої думки і плани, і звісно ж, пісні. Зокрема, гаївки від жительки с. Вороблевичі Дрогобицького району Р. Герман. Через хворобу не склалося у неї особисте життя, не мала власних дітей та вона ніколи не була самотньою. Про це розповідала племінниця Ганни Білінської – Галина Павлів. Власне, пані Галина була основним джерелом інформації у підготовці вечору-спогаду. Вона ж надала світлини та документи, рукописи тітки й навіть магнітофон з яким та їздила по селах протягом десяти років і записувала фольклор.

У доробку Ганни Білінської науково-популярна розвідка «Веснянки», кілька оповідань та новел, які у свій час були надруковані в місцевій газеті. Також вона записувала привітання й написала сценарій дівич-вечора, який влаштовують у п’ятницю у хаті нареченої перед весіллям. Брала участь у радіопередачах на львівській хвилі. Пісні, які вона зібрала, отримали друге дихання й звучали не тільки в Україні, а й за кордоном у виконанні гурту Остапа Стахіва. Науковець Галина Кравцова (присутня на вечорі) виступаючи згадала про свою дослідницьку працю «Народознавчий зошит» присвячену Ганні Білінській.

Та яка розповідь про збирачку фольклору без пісні?! Звісно звучали різні мелодії у цей вечір. Розалія Людкевич, ходовицька знаменитість, виконала кілька пісень; юна місцева співачка Даринка Козак – пісню «Якби мама знала…» та стриянка Соломія Равінковська теж заспівала акапельно одну із занотованих пісень Ганною Білінською.

Олександр Довженко писав: «Українська пісня – це бездонна душа українського народу». Невтомна праця звичайної сільської жінки на ниві збирання фольклору сповна підтверджує цей вислів. Українська пісня залишається частиною духовного життя народу. Пісня супроводжує нас і в радості, і в смутку, крок у крок слідує за нами від дитинства до старості. З піснею на вустах ми не тільки відзначаємо свята, а й скорботно прощаємося з нашими героями, також славимо їхні перемоги над ворогом. Пісня «тримала» на світі й фізично хвору Ганну Білінську. Вона, як ніхто знала, що пісня відображає темперамент нації, палітру почуттів якими живе кожен українець. Наша пісня вічна, як небо й сонце. Ми з нею живемо і продовжуємо творити історію незалежної України.

Наталія КАРПЕНКОВА. Фото автора.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: