Крила на черевиках, або гімназійні будні

Б-р-р, знову будній ранок. Біле сонце сліпить тобі очі крізь розмальоване морозними візерунками скло вікна. Ти приставляєш руку до чола, щоб захистити зіниці від нещадного світла. Вибору нема – потрібно підійматись з теплого ліжка, щоб заново протистояти холоднечі надворі. М-м-м, гарячий чай… Хай там що, але треба одягатись. Знову ця зелена гімназійна форма – як же вона все-таки набридла!

На вулиці казково: сонне рожеве небо висить над головою, під ногами скрипуча стружка снігу приємно разить звиклі до нічної тиші вуха, а в полі зору кілька дерев, гілки та стовбури яких радісно виблискують дрібними діамантами інею. Ти не можеш повірити, що такого неймовірного ранку йдеш тією самою протоптаною стежкою, яка неодмінно і безпомилково веде тебе до гімназії. Ні, це не марево – все саме так і є.


Довга дорога і нікудишній настрій – напрочуд бездоганна обставина для роздумів. Та, наперекір внутрішньому бажанню такого необхідного зараз позитиву, всі твої думки повільно і неохоче сповзають на одне і те ж. Єдине, що крутиться тобі довкола уяви, – це гімназія. Контрольна робота з фізики, нова тема з іспанської й усна розповідь англійського тексту, якого ти, звісно, жодного разу на очі не бачив – усе  це сьогодні. І за що тобі таке?


Минув час, більшість шляху позаду. Биття серця підказує, що ти уже близько. Звичайно, ці стіни неможливо не впізнати. Щоразу, бачачи їх, ти очікуєш відчути страшний і гнітючий напад тривоги і безвиході!..


Проте, ніколи нічого подібного не трапляється. Навпаки – ти усміхаєшся. Ти сам дивуєшся, чому так, але чим ближче ти підходиш до воріт гімназії – навчального закладу, який, здавалось би, обмежує твою свободу, змушує жити за своїми правилами, ламає твої плани на вихідні, – тим швидше на твоїх черевиках пробиваються крила, і ноги самі несуть тебе туди.


Ти вже не пам’ятаєш про тест на уроці фізики.., бо думаєш тільки про те, що …тебе насправді зараз чекає. І немає сумніву, що тебе чекає… свято! Так, саме свято, на яке перетворюється кожен сірий день тижня, проведений за цими стінами. Це не перебільшення чи применшення. Жодна контрольна, самостійна чи лабораторна робота уже не здатні зіпсувати тобі настрою – він змінився на всі сто відсотків, як тільки ти ступив на першу сходинку порогу гімназії.


Усупереч завжди несподіваному припливу радості, яка накриває тебе з головою кожного Божого (радше, гімназійного) дня, ти швидко згадуєш місцезнаходження своєї класної кімнати і кулею залітаєш туди. Перше, що ти робиш, це голосно і щиро вітаєш з новим днем її – невід’ємну частину свого підліткового життя, що складається з людей, зустріч з якими, власне, і стає окрасою твого свята. Ти вітаєшся з однокласниками.


Хтось із них ретельно повторює задане на сьогодні, хтось – активно списує в іншого, хтось уже встигає поділитись спогадами про свої минулі вихідні, які в черговий раз стали найчарівнішими за усе існування вихідних у світі, а тобі уже важко назвати їх однокласниками. Це твої друзі. Всі вони разом і кожен із них зокрема постійно знаходяться на власній хвилі — і це їм так пасує. Ти знов усміхаєшся, оглядаючи присутніх у кімнаті.


Та в гімназії ви не одні: окрім дітей, тут є і ті, котрі щоденно і витривало вистоюють супроти тридцяти отаких «власних хвиль» за урок. Ти згадуєш про вчителів, які от-от, після дзвінка, що кличе на урок, раз у раз перетинають лінію порогу класу. Кожен із них, подібно до учнів, є іншою планетою з власними теоріями і світоглядами — «учньоглядами», корисними порадами та ученнями, дивакуватими, але дієвими системами викладання.


Наразі просто стоїш і думаєш, скільки ж чудового чи навіть незбагненного тут приховує в собі кожна класна кімната і вчительська кафедра. Ти знову усміхаєшся – це вже втретє за ранок завдяки гімназії. І от нарешті ти чітко усвідомлюєш, що вона не є звичайним навчальним закладом, це – твій другий дім. Хм, посмішка? Так, уже четверта…


ЮЛЯ  БОЛДИРЕВА, учениця 6-А кл. гімназії ім. А. Шептицького

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: