Замріяна Майя

Вперше я побачила Майю на зборах «Бойових бджіл» – підліткового патріотичного об’єднання, котре виникло під крилом «Майдану Стрийщини». Вона вразила мене своєю серйозністю та виваженістю. Комунікабельна, розсудлива, та й взагалі дуже вродлива і розумна дівчина.

А з минулого року Майя – військовослужбовець ЗСУ, служить у Стрийській військовій частині. Такою донькою батьки завжди пишаються, а знайомі ставлять своїм дітям у приклад. Ми неквапливо розмовляємо з Майєю про її сім’ю, про неї, її службу.

– Як виникло бажання стати військовослужбовцем?

– Іноді мені здається, що я з цим народилася, хоча завжди прислухалася до думки батьків. Батько мій з Генічеська, мама – з Тернопільщини. Сім’я військового. Оточення, знайомі – теж військові. Отак з дитинства в мене закралася думка стати військовою. Для мене ідеалом завжди був мій тато. Напевно, тому й хотілося піти його стопами. З дитинства мені подобалася армія, порядок.

Люблю конкретну ціль і завдання. Є точність виконання завдання. За порадою матері вчилася в фінансовому коледжі, щоб стати фінансистом, але мене вабила армія. Мама постійно відмовляла: «Це не жіноча справа. Будеш ходити в берцях». Я з гордістю ношу військову форму і не вважаю, що вона жінкам не личить.

– Як твоя сім’я потрапила в Стрий?

– Спочатку ми жили в Києві, потім потрапили в Теребовлю. З Теребовлі полк перевели у Стрий. У Стрию вчилася у другій школі. Мій класний керівник Леся Євгенівна знала про мою мрію, думала, що я відмовлюся, адже є багато випадків, коли хлопці відмовляються від військової служби. А я керувалася думкою «Хто, як не я». Якщо буде й далі тривати так, що наша сильніша половина буде ховатися від служби, війна може дійти до Львова.

– Ти часто згадуєш про батька, пишаєшся ним. Він – кіборг. Що ти можеш розповісти про участь батька на війні в АТО?

– Батько був 64 дні на війні. Кожен день наша сім’я проживала подумки разом з ним. Це були дні суцільної тривоги і переживань. Тато наш захищав Донецький аеропорт, коли впала вежа аеропорту. 93 бригада і Правий сектор відвоювали шахту «Бутівка». Зараз вона українська. Там тепер стоїть 72 бригада. Тато мій був у 3-му підрозділі «Дика качка», який складався з одних офіцерів (3-я ротація).

Те, що він пережив там, на Сході, – назавжди. Досі в пам’яті період з 17 по 22 січня, коли точилися запеклі бої за аеропорт, 26-го – шахта Бутівка. Коли виїжджали з аеропорту, батько випадково сів не в ту машину. І це врятувало йому життя, бо в останню машину влучив снаряд і її розірвало, всі, хто були у ній, загинули. А було так, що поруч з ним тримав оборону його друг, у якого вдома вагітна дружина.

Вони довго чекали первістка. Він збудував будинок, купив меблі. А на ранок тато збирав його тіло по частинах. Тато для мене, як ікона. Я на нього рівняюся від маленької. Мама жартома ревнує, бо я – татова доця. Тато народився в Генічеську, тому й позивний у нього «Крим».

– Як склалися стосунки з родичами, адже з тими переселенцями тамтешні родичі часто відмовляються контактувати?

– Рідня підтримує контакти з нами, але тему політики жодна зі сторін не піднімає. Багато земляків тата не підтримували. Зате школа, де тато вчився, поважає і підтримує.

– Яка головна відмінність між людьми на сході України, звідки походить тато, і тутешніми людьми, на твою думку?

– У Стрию ми живемо вже 12 років після Теребовлі. Тут між людьми тепліші стосунки, там немає такої співучасті. Навіть нашу рідню це дивувало.

– Ти зараз здобуваєш заочну освіту фінансиста, водночас служиш. Що далі?

– Через 1,5 роки в мене буде вища освіта. Після університету я планую йти на курси лейтенантів.

– Чи багато жінок служить у вашій частині?

– Про кількість я вам не скажу (посміхається), але всі вони вважають, що це і жіноча справа також. Ніхто з них не пошкодував, що обрав фах військового. До речі, цього року одна з жінок виходить на пенсію. Жінки легше переносять стрес. Ніхто нам не дає знижки. На навчаннях ми лягали під танк, який рухається, кидали гранати, стріляли. Ми самі собі рили окопи. Немає часу прислухатися, що тобі страшно. Не один раз жінки «відключаються» під час важких навчань.

Від нервового перевантаження, від страху. З нами на навчаннях інструктори. Потім втягуєшся, виконуєш завдання на рівні з мужчинами.

– За сім місяців ти стала старшим солдатом. Жодного блату, ані знижки, що тато служить поруч. А які твої обов’язки на навчаннях, в частині?

– За посадою я кухар польової кухні. В частині працюю діловодом.

– Ти мислиш дуже по-дорослому, не за віком. Тож цікаво почути твою думку про можливість завершити війну, яку почала Росія.

– Якби «стара» влада не заважала, а «нова» була б рішучішою, ми б давно цю війну закінчили. Існують всілякі умовності: мінські домовленості, різні міжнародні угоди. Все це штучна протяжка війни. Влада відмиває на цій війні гроші. Люди по обидва боки втомилися.

Я сподіваюся, що наша земля нам буде повернута, але «оживити» її (розмінувати, очистити) буде важко. Я дуже хотіла поїхати на Схід. В мене була можливість закінчити військову кафедру в університеті і поїхати на Схід лейтенантом, але я пішла коротшим шляхом. Після першого року війни ми зрозуміли, що війна триватиме довго, поки терпіння у людей не закінчиться.

– А як склалися стосунки «Майдану Стрийщини» і вашої сім’ї?

– Коли тато повернувся додому з війни, наша сім’я була безмежно вдячна за підтримку. В 2015 році я потрапила в «Бойові бджоли». Мені хотілося щось робити. Ще зі школи я любила складати сценарії свят, займалася поезією. Пишу російською і українською. 24 листопада ми з Анею Соболевською склали сценарій вшанування героїв Революції Гідності.

– Які стосунки в тебе зі співслужбовцями в частині?

– У цій частині я виросла. Багато людей мені знайомі. І це допомагає мені на службі. Я людина неконфліктна.

– А яке місце у вашій родині займає віра в Бога?

– Я вірю в Бога. Особливо моя віра зміцніла після повернення батька з війни. 22-го січня, коли батько подзвонив попрощатися і сказав, що в них залишилася одна граната на всіх, це був випадок, коли без захисту Бога не обійшлося. Тато часто дзвонив владиці Богданові за духовною підтримкою. Взагалі, тато каже, що не тільки він, а й інші наші воїни відчували, що над ними хтось був. Він каже, що вірить, що їх хтось охороняв з неба.

– Якщо б тобі довелося виступити перед аудиторією твоїх ровесників, що б ти їм сказала?

– Якщо б я могла звернутися до своїх ровесників, то сказала б їм берегти нашу країну. Ми самі повинні її будувати. У влади нема інтересу до України. Кожен з нас має бути волонтером. Не бути зомбі. Молодь має бути ініціативною. Навіть поведінка сприяє будівництву нашої держави. Не сміти, поважай сусідів. Втікати зараз за кордон – це зрада Батьківщини. Жити за кордоном мені ніколи не хотілося. Мої друзі з Америки приїжджали сюди і розповідали про життя в США. Ось вони і стали зомбі.

– В тебе не траплялося так, що саме форма викликає до тебе інтерес сторонніх?

– Мої подруги дивуються, що я себе не бачу поза армією. Я бачу наш полк ідеальним – це моя мрія. Я не бачу себе поза армією, в іншій професії. Мені приємно, коли я йду, на мене звертають увагу. Але народ потрохи звикає. Я також займаюся волонтерством.

– Чи залишається час на поезію?

– Коли маю час, займаюся поезією. Моя улюблена поетеса Ліна Костенко, зокрема її «Несказане лишилось несказанним». Зі своїх віршів згадала навіяне війною:

Лиш одиниці зрозуміють як це, коли з війни чекаєш тата.
Лиш одиниці чули, коли ночами плаче мати.
Лиш одиниці зрозуміють, як це – «Доць, будь умничкой, смотри
за братом…»
Лиш одиниці телефоном навчились розрізняти,
Де міномет, де постріл «Граду».
Лиш одиниці знають правду.
Там пекло справжнє, там втрачаєш брата.
Лиш одиниці зрозуміють, як це,
Коли з війни чекаєш тата.
Та одиниць таких, на жаль, багато.

Розмовляла Лідія Ковальська

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: