Дружину та кота не бери зі свого кута

{mosimage}Для чого люди їздять на заробітки? Та ніби для того, аби грошей заробити. З таким наміром вирушав у 2000 р. на чужину й мешканець м. Стрия Микола Степанович Кошіль. Про те, що з того вийшло, наша сьогоднішня розповідь.

Спочатку потрапив Микола Кошіль до Італії. Однак в цій країні роботи знайти хлопцеві не вдалося, тому перебрався у Португалію. У найтеплішому португальському місті Фаро він зайнявся вирощуванням та збором апельсинів.


Працював нелегально, але через два роки вийшов закон про легалізацію емігрантів, і Микола уклав із своїм шефом офіційний контракт. А невдовзі наш герой у кафе познайомився з португалкою Марією, і його життя змінилося ще кардинальніше.


Марія-Антонія Олівейра Рібейра де Керош мешкала в іншому кінці Португалії, а до Фаро приїхала на відпочинок. Вона має власний бізнес, тому може собі дозволити не працювати. Знайомство з українцем не входило у її плани, але воно дуже швидко переросло у серйозні стосунки.


Якось Марія поцікавилася у Миколи, чи платить йому працедавець відпускні та 13-й оклад. Виявилось, що ні, хоча у контракті вищеназвані соціальні гарантії були зазначені. Марія звернулася з претензіями до керівника господарства, у якому трудився Микола.


Той відразу ж видав заборговану суму, але подальша робота стриянина в цьому господарстві стала неможливою. Марія запропонувала поїхати у її рідне місто В’яна-ду-Каштелу. Так і зробили. На новому місці Микола Кошіль зустрівся з дочкою Марії та її матір’ю, які тепло і привітно прийняли гостя зі Стрия.


Все було добре, за винятком того, що наш земляк цілий рік не міг знайти для себе постійної роботи. Через це в грудні 2004 року Микола і Марія вирішили їхати в Україну. Наслухавшись запальних промов Віктора Ющенка щодо європейської інтеграції та створення безвізового режиму для українців, вони були впевнені у правильності свого вибору.


Однак, як ви розумієте, сподівання – це одне, а реальність – інше. Єдине євро, яке чекало на Миколу у рідному краю, називається євроремонти. Саме ними він заробляє у Стрию гроші на прожиття. Марія ж чемно виконує обов’язки домогосподарки. Квартиру у Стрию вони знімають, у ній ще й трьох собак і кішку тримають.


Пані Керош розповіла, що її перші враження від України можна назвати одним словом – шок. Несподіваний сюрприз виник на українсько-угорському кордоні, де українські митники дозволили Марії перетнути кордон, але без власного автомобіля.


Довелося з багатьма сумками та двома собаками проситися в автобус. Далі португалка відчула на власній шкурі всю «привабливість» українських доріг та міць наших морозів. А ще їй запам’яталися недовірливі погляди стриян. Дещо темніший колір шкіри привертав увагу продавців.


Приймаючи Марію за циганку, вони пантрували за кожним її рухом, аби щось не поцупила, а коли довідувалися, що перед ними іноземка, то намагалися завищити ціну товару. Микола не раз виводив на чисту воду недобросовісних торгашів. Врешті все стало на свої місця, внормувалося.


Проте у 2007 році Микола з Марією потрапили у дуже неприємну ситуацію. Мешкаючи в Україні, іноземка Марія змушена була раз на 90 днів перетинати кордон, а її авто мало кожних два місяці проходити митний контроль. Якось вони про цю умову згадали в останній день. Марія і Микола до Мостиська не їхали, а мчали.


В певний момент Марія задрімала за кермом. Прокинувшись, побачила перед собою автомобіль «ДЕУ» і різко звернула убік. Авто злетіло з дороги і декілька разів перевернулося. Микола відбувся переляком, а Марія зазнала важких травм. З переломом ключиці та шести ребер її доставили до львівської лікарні.


Зробили операцію. Та лікар скріпив ключицю тонкою пластиною, яка незабаром зламалася. Довелося робити повторну операцію. Цього разу постраждала довірилась стрийському хірургу. Зав. травматологією Стрийської центральної районної лікарні Микола Олександрович Федик впорався із завданням блискуче. Розповідаючи про нього, Марія тричі наголосила на тому, що цей  фахівець – супер! 


Марія-Антонія Олівейра Рібейра де Керош вільно володіє п’ятьма мовами: португальською, англійською, французькою, іспанською та українською! Каже, що могла би проводити екскурсії для європейців під час проведення Євро-2012. А ще вона за шість місяців майже досконало навчила Миколу португальської мови (крім того, він пройшов річний курс португальської мови при українському консульстві, склавши екзамен та отримавши диплом).


Стриянка з португальським паспортом любить тварин, подорожі, але більшу частину часу проводить коло телевізора та на кухні. Переглядає португальський та англійський телеканали, з українських їй подобаються програми К-1, К-2, СТБ, 5 каналу. Найулюбленіші – «Деревня дураков» та «Маски-шоу», бо вони веселі і там майже немає слів.


Марія з більшою охотою дивиться пізнавальні та історичні програми. З великим інтересом переглянула фільми про Другу світову війну, зауваживши, що у школі їм історію викладали не так. До речі, Марія закінчила 11 класів середньої школи та провчилася два роки на юридичному факультеті.


Усвідомивши, що цей фах не для неї, кинула навчання і подалася на заробітки. Працювала на різних роботах у багатьох європейських країнах.


Вам, мабуть, цікаво дізнатися, звідки у Марії свій бізнес і з чим він пов’язаний? Марії належить аптека, залишена їй батьком, який був військовим медиком. Допомагаючи людям, цей чоловік довгий час працював у Африці та Індії. Мати Марії, 1926 р.н., отримує дві пенсії: свою та чоловікову. ЇЇ двадцятишестирічна онука (дочка Марії-Антонії), вивчившись на фармацевта, завідує аптекою.


І наостанок. Марія старша від Миколи на 15 років (він народився у 1978р., вона – у 1963р.). Живуть разом восьмий рік, проте досі не зареєстрували шлюб. Причина – нескінченна паперова волокіта. Поспілкувавшись з цими відвертими та цікавими людьми, я дійшов висновку, що штамп у паспорті не є головним для їхнього кохання.  


Ігор БОРЩИК. Фото автора

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: