Вчитель, який засіяв щедру ниву знань

«Михайлу Стронціцькому було тісно у тривимірній площині, і це тоді, коли ми всі живемо в одній площині», – зауважив з великим пієтетом про свого вчителя колишній учень, який нині живе і працює в Києві, Володимир Романів під час зустрічі-спогаду приуроченому 90-річчю від дня народження історика, педагога, мандрівника, людини з великої літери – Михайла Стронціцького. Такі заходи, як незвична форма роботи музейних працівників, вже стали традиційними у Стрию. Кожна з зустрічей має свою атмосферу, аудиторію, передісторію.

Модератором заходу була заступник директора Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Зеновія Ханас. На столі розкладено чимало чорно-білих світлин, шкільних фотоальбомів і портрет винуватця зустрічі – Михайла Стронціцького. Запаливши свічку пам’яті, пані Зеновія розпочала розповідь про непересічну особистість, педагога, який був взірцем шляхетності та порядності, людиною закоханою в історію та гори.

Народився Михайло Стронціцький 6 травня 1927 року в селі Мазярка Кам’янко-Бузького р-ну Львівської області. Початкову освіту отримав у сусідньому селі. Відтак, середню освіту здобув у навчальних закладах Львова, а згодом вступив на історичний факультет у Львівський державний університет ім. Івана Франка. Вів повноцінне студентське життя, брав активну участь у різних заходах. І саме під час навчання в університеті в 1948 році поїхав в альпіністський табір у Грузію. Там успішно виконав спортивну програму і отримав значок «Альпініст СРСР». Він здійснив сходження на кілька кавказьких вершин висотою понад 3000 м, а також пройшов перевалом Донгуз-орун.

Зараз можна тільки здогадуватися, що відчував тоді юнак, підкорюючи перші у своєму житті вершини гір, які до кінця життя любив понад усе. На жаль, це була його єдина поїздка на Кавказ. Через політичні переконання, а саме відмову вступити в комсомол Михайла виключили з університету. Поновити навчання вдалося лиш у 1954 році.

У студентські роки він заприятелював зі стриянином Дем’яном Сенишиним, який своїми розповідями про рідне місто «звабив» товариша і у 1956 році, після закінчення навчання Михайло Стронціцький приїхав до Стрия. Першим місцем праці молодого історика став Стрийський краєзнавчий музей. Ще один товариш студентських років Зеновій Матисякевич з Верхнього Синьовидного якось допоміг влітку влаштуватися вожатим у піонерський табір біля Сколього.

Саме там він познайомився із завзятим туристом і краєзнавцем, учителем Сколівської середньої школи Мечиславом Бартківим. З того часу багато років поспіль вони разом мандрували Карпатами. Туризм і гори все більше захоплювати Михайла Стронціцького. З друзями він здійснював походи по Сколівщині на полонину Боржаву, Свидовець, Чорногору, Ґоргани. Залюбки брав участь у лижних походах по засніжених Сколівських Бескидах.

Найбільше маршрутів пройшов разом з Мечиславом Бартківим – колишнім пластуном, добрим знавцем історії краю, звичаїв гуцулів та бойків. Супутниками в їх мандрівках були стрияни – лікар Володимир Ольшанський з дружиною Іриною, вчитель середньої школи № 6 Володимир Фещак, художник Григорій Паламар. Близько 30 років Михайло Васильович Стронціцький працював вчителем історії у Стрийській середній школі №1. Зі своїми учнями він часто ходив у походи по Карпатах. Сформував команду і брав участь у міжшкільних туристських змаганнях. Учитель був переконаний, що молодь багато не досягне, якщо буде пізнавати свій рідний край лише з підручників.

Тому вважав мандрівки та туристсько-краєзнавчу роботу надзвичайно ефективними для здобуття глибоких знань, для всебічного розвитку особистостей. Михайло Стронціцький прищепив любов до гірських мандрівок трьом синам – Андрію, Мирону та Роману. Його дружина Євстахія також була йому доброю приятелькою та супутницею у мандрівках рідним краєм.

Під час зустрічі пані Євстахія розповіла присутнім, а це переважно колеги-вчителі зі школи №1 та гімназії ім. Митрополита Шептицького й колишні вихованці, цікаві невідомі факти з їхнього життя. Вона ж бо теж була його ученицею. Різниця у віці між цією гармонійною парою 16 років. Михайло Васильович одружився у віці 46 років. Він обожнював свою Стасю і понад усе любив синів. І, звісно, гори! Вони завжди були присутні у цій родині. Майже тиждень вони прожили у наметі в Карпатах, коли одному з синів і року не було.

Спектр його захоплень і не перелічити. Це, звісно, історія від мезозою до сучасності, це – релігія різних народів і філософія, література і мови. Він знав англійську, німецьку, польську. Вивчав китайську і японську. Любив фотографувати. Його колега Надія Бабій працювала з ним у ЗОШ №1 вчителем англійської мови і на зустріч принесла чимало речей пов’язаних з пам’яттю про Михайла Васильовича – альбом з фотографіями, які він сам робив, написану ним записку англійською мовою, анкету та вітальні листівки, що залюбки підписував жінкам на 8 Березня.

Колега по роботі в ЗОШ №1 та гімназії, вчитель біології Стефанія Стаськів з надзвичайною теплотою згадувала про Михайла Стронціцького, зазначивши, що це була людина віддана своїй праці й великий патріот, доброзичливий і порядний, та найголовніше – улюбленець учнів. А це для вчителя найвища нагорода.

Про його шляхетність і повагу до жінок, толерантність і надійність згадували всі присутні й висловили пропозицію, щоб школі, якій він віддав понад 30 років педагогічної праці, присвоїли його ім’я. Зеновія Ханас зачитувала спогади про вчителя, які увійшли в книгу «За ними сумують гори», (редактором якої вона була) про стрийських альпіністів та усіх тих, хто не уявляв свого життя без гір. Лунала гарна українська пісня у виконанні восьмикласниць ЗОШ №1 сестричок Софії та Вікторії Нестерових і щемливо звучала флейта, на якій Софія Баб’як виконала композицію «Сповідь».

А коли наймолодший син Андрій демонстрував слайди сорокарічної давнини і присутні впізнавали себе та колег вчителів, одразу пригадалися слова пісні «Старі фотографії» Андрія Кузьменка (Скрябіна):

 «Годинник вперто роки рахував
І кожен так, як вмів, так і зробив,
І тільки у альбомі всі підряд
Ми будемо такими, як тоді».

Присутні й незчулися, як пролетіло три години спогадів про людину, яку любили і поважали, з якої брали приклад і обирали майбутню професію педагога, бо хотіли бути схожими на свого історика. Школярі позаочі називали його «когут», бо мав неслухняний чубок, та це було по-доброму, з любов’ю. Кажуть, він розмовляв з учнями, як з дорослими, і розповідав такі речі, що у тодішніх підручниках не прочитав би. Михайло Стронціцький випереджав свій час. У віці неповних 76 років 10 січня 2003 року Михайло Васильович відійшов у вічність, та пам’ять про нього жива, бо залишив добрий слід і засіяв щедру ниву знань.

Наталія КАРПЕНКОВА. Фото автора

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: