ВОНА БУЛА З ТИХ МАЛЕНЬКИХ МУРАШОК, ЯКІ ПОСТІЙНО І БАГАТО ПРАЦЮЮТЬ

Невелика кімната у меморіальному музеї Ольги Бачинської, що у Стрию, ледь вмістила всіх охочих, які прийшли на запрошення наукового працівника музею Романи Савчин. 11 липня тут пройшла зустріч-спогад присвячена Марії Мармурович. У свій час вона працювала доглядачем у Стрийському краєзнавчому музеї «Верховина». А ще була активною союзянкою, справжньою патріоткою, вправною рукодільницею і вишивальницею, берегинею домашнього вогнища і вірною подругою.

Такі заходи у музеї завжди проходять цікаво і пізнавально. Ось і цього разу організатор і ведуча зустрічі-спогаду Романа Савчин підготувала експозицію робіт Марії Мармурович. Це її вишивані серветки, подушки, портрет Тараса Шевченка, закладки до книг, обкладинки для альбому та книжок, і мініатюрний капелюшок у гуцульському стилі (такі ж вона любила дарувати всім знайомим) і навіть нічна сорочка, яку вишивала ще до заміжжя. Стіл покритий обрусом – це теж, як кажуть зараз, авторська робота пані Марії. А ще чорно-білі світлини, які ілюструють щасливі миті за життя героїні вечору-спогаду.

Хто ж вона? Народилася Марія 1922 року в с. Вовчатичі на Жидачівщині. Сім’я була надзвичайно патріотична. Її мати обіймала посаду голови місцевого осередку «Союзу українок». Разом з чоловіком у власній хаті вони облаштували читальню «Просвіти». Тож зростала дівчинка у дусі українства і потягу до навчання. У роки Другої світової війни була вивезена до Австрії, як остарбайтер. Вона та й уся її родина відмовилися від еміграції до Америки і повернулися при першій нагоді в Україну. Закінчила університет у Львові. Після заміжжя у 1949 році переїхала жити до Стрия. Її обранцем став красень Зеновій із знаної стрийської родини Мармуровичів. Вона одразу заприятелювала з багатьма людьми, бо була надзвичайно відкритою та привітною. Працювала спочатку в дитячій музичній школі, згодом у музеї. Швидко овдовіла. Чоловік помер у 1970 році, коли їй було усього 48 років. Решту свого життя вона присвятила людям, повсякчас допомагаючи у різних справах і внукам, яких любила понад усе. У 2001 році Марія Мармурович відійшла у вічність.

Спогади про основні моменти життя здавалося б непримітної й пересічної жінки спалахували яскравими фарбами та ставало зрозумілим, чому її пам’ятають і люблять. Першою про мамусю (бо саме так свекруху називала невістка) розповіла Наталя Мармурович. «Я була бажаною невісткою. Шлюбна сукня, яку вона мені купила, чекала на мене більше року. А ще фату і мешти, теж придбала вона. Заміж я вийшла на 6 курсі медінституту. Довчившись, приїхала до Стрия. Мама Марія зустріла мене шампанським і своїми коронними «французькими» тістечками, які пізніше і я навчилася пекти. Ми дуже швидко знайшли спільну мову. Вона завжди мене захищала у суперечках з чоловіком (хоча інші матусі переважно беруть сторону сина). Бувало, казала мені, що я не права, але це було наодинці. Дуже була мудра і толерантна жінка. Допомагала з дітьми. Попри те, що звільняла мене від хатньої роботи навчила пекти, мережити, брала з собою у клуб вишивальниць. Залишилася з двома внуками (7 і 1 рочок) задля того, щоб я поїхала у Монголію до чоловіка, якого туди направили по контракту з військкомату, бо казала, що подружжя має бути разом», – з теплотою згадувала пані Наталя.

А ще говорила про її громадянську позицію. Під час Великодніх свят Марія Мармурович була першою серед тих, хто збирав коло церкви паски та інші освячені продукти для військових, бідних і сиріт. Під час відродження незалежності не пропускала жодних народних зборів, мітингів, мала свою точку зору, яку не соромилася відстоювати. Була дуже гостинна. Радо приймала колег з музею та інших подруг. З усіма ділилася рецептами смаколиків, зокрема, фірмових «французьких» тістечок.

З української класики та й власного досвіду знаємо, що не завжди добрими є стосунки з сусідами. А от пані Мармуровичова (саме так її називали сусіди) була винятком з цього правила. Багато цікавих і позитивних моментів про неї розповіли саме сусідки – Марія Вацівська, Надія Іваницька і Теодора Савчинська-Латик. Їхні спогади, проникнуті шаною до світлої пам’яті про неї. Це данина доброму серцю і щирій вдачі. Згадували її неймовірне відчуття прекрасного, велич і щедрість душі, що проявлялися у вмінні підтримати й похвалити, підказати й допомогти, якщо треба проявити безкомпромісність у поєднанні з неймовірною тактовністю і делікатністю.

Краєзнавчою берегинею і жінкою у товаристві якої приємно було знаходитись – запам’яталася вона радійному «Голосу Стрия» Галині Данильців. Директор Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Галина Верес згадувала її наполегливість і вміння передбачати й відчувати майбутнє. Так, під час відкриття залу етнографії, пані Марія сказала: «Наступним буде пам’ятник і музей Степану Бандері у місті». А було це ще за радянської влади. Але, як бачимо, ці слова стали пророчими. А ще згадувала про її творчу натуру, і як жінка любила придумувати ексклюзивні вишивані узори й інших навчала не відшивати, а творити власні, неповторні роботи. «Марія Мармурович була надзвичайно вдячною людиною. Любила власноруч виготовлені сувеніри дарувати співробітникам на різні свята. Вона була з тих маленьких мурашок, які постійно і багато працюють», – розповіла пані Галина.

Зустріч пройшла, як кажуть, на одному диханні. А завершилася несподівано й для самої ведучої. Серед гостей була землячка героїні вечору з Жидачівщини, студентка Дрогобицького музичного коледжу ім. Барвінського Віта Чопик, яка виконала акапельно українські пісні «Моя вишивана сорочка», «Куди це ви, мамо» та «Летіла зозуля», яку підхопили присутні в музеї та разом із солісткою, витираючи тихенько сльози доспівали її до кінця.

Наталія КАРПЕНКОВА. Фото автора.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: